— Треба повідомити Чапку, най він щось метикує. Через того зв’язкового, що приходив.
— Нічого Чапка не придумає, та й думати не стане, — похмуро заперечив Сич. — Йому своя голова дорожча. А зв’язковий повернувся, мабуть, у село, і хропе собі на печі…
— Та замовкни ж, — крикнув Чорний, злісно блимнувши очима.
У двері стукнули. Бандити принишкли. За стіною чути було голоси. До хати раз у раз заходили й виходили солдати, діставали від капітана накази. Потім усе стихло. Так минуло досить багато часу. Зненацька долинув якийсь гомін, коридором забігали, загупали чобітьми, і схвильований дзвінкий голос доповів:
— Товаришу капітан, затримали ще трьох.
Чорний і Сич перезирнулись. Притиснувшись до стіни, вони почали прислухатися, що говорять у хаті.
— Де? Коли? За яких обставин? — швидко кидав запитання капітан.
— У лісі, приблизно за два кілометри на північ од Рудного, годину тому.
— Чинили опір?
— Ні, в них, крім фінки, нічого не було. Намагалися втекти.
— Веди їх сюди!
Знову загупали чобітьми, загрюкали дверима, потім капітан спитав:
— Хто такі? Звідки?
— А ти не питай, капітане, не скажемо!
— Он як! Ну що ж, ваша воля. Тільки й так видно, що ви за пташки: Чапчині бандити.
— Думай, капітане, думай. Тобі видніше, ти чекіст.
Чорний і Сич, що через тонку перегородку чули цю розмову, перезирнулись. Чорний знизав плечима.
— Не наші, — прошепотів він.
Обидва бандити знову притиснулися до стіни.
— Доведеться вас познайомити з побратимами, — промовив капітан, — тут у нас двоє ваших уже сидять. Показати?
Після довгої мовчанки хрипкий і трохи невпевнений голос відповів:
— Ти нас з кимось плутаєш, капітане.
— Крім бандерівців, уночі ніхто в лісі не вештається.
— Бандерівців? — здивовано перепитав той самий голос. — Ну, ти, капітане, кинь ці штучки. І не пришивай нам контрреволюцію. Зрозумів?
— Тоді хто ж ви такі, дозвольте спитати?
— Товаришу капітан, — пролунав чийсь голос, — можливо, це ті карні злочинці, що із львівської в’язниці втекли на тому тижні?
— Солдат правду каже, капітане. Якщо вже на те пішло, ми відкриваємо карти: все одно програли. А з бандерівцями прошу нас не плутати! Дозвольте відрекомендуватись: Ігор Веселий, а це, з вашого дозволу, мої друзі—Великий Джек і Олег Смурий. Рецидивісти — майстри різних спеціальностей. На тому тижні знялися з Львівського централу. Там, знаєте, не дуже комфортабельне.
— Так, — сказав капітан, — зараз перевіримо.
Чорний і Сич одсунулися від стіни і вдали, що сплять.
Двері розчинились. Увійшов вартовий.
— Ану, виходьте!
Жмурячись од світла, Чорний і Сич переступили поріг кімнати, де за столом сидів Ільїн і стояли троє хлопців у брудних ватянках.
Показуючи на них, капітан спитав:
— Ваші?
Чорний І Сич, уважно глянувши на затриманих, промовчали.
— Ну, а що скажете ви? — звернувся Ільїн до карних злочинців.
— Ми не маємо честі бути знайомими з цими поважними громадянами, — озвався один з них.
Капітан стомлено махнув рукою і наказав:
— Готуйте двоє саней. Одвеземо всіх до штабу, там розберуться.
Затриманих вивели, а капітан довго й ретельно інструктував конвоїрів.
Ніч минула. Вщухла сніговійниця, і в лісі настала така тиша, що хруст гілки під ногами здавався пострілом, а рипіння снігу під полоззям чутно було за кілометр. Понад лісовою дорогою вишикувалися занесені снігом ялини. Крізь верховіття вже пробивалися перші промені сонця.
По дорозі від Рудного до лісу мчать двоє саней. Дебелі коні йдуть швидкою риссю, розкидаючи копитами сніг. Солдати з роти Ільїна везуть у штаб затриманих. У перших санях на соломі лежать криміналісти — Смурий, Великий Джек — і два солдати. В других — Чорний, Сич і Веселий.
Ільїн, відправивши конвой, пішов у ліс з групою солдатів і комсомольців шукати боївку Чапки. Капітан не сумнівався, що банда десь тут поблизу. Боївка, безперечно, рухалась за своєю розвідкою, щоб захопити або знищити офіцерів і розігнати весілля, але, попереджена пострілом, повернула назад.
А в цей час невелика валка із затриманими посувалася в іншому напрямі і незабаром заглибилась у ліс, сполохавши вранішню тишу скрипом саней і форканням коней. Як тільки в’їхали в ліс, Чорний піднявся на лікоть і по-вовчому, не повертаючи голови, огледівся, хижо роздуваючи ніздрі. Він відчув себе у рідній стихії.
— Лягай! — наказав йому солдат, поводячи автоматом. Бандит ліг, кинувши на конвоїра лютий погляд. Але конвоїр тільки посміхнувся: