Хлопці мовчали і тільки спідлоба дивились на бандита.
— Та-а-к, — промовив Чапка. — У мовчанку гратись надумали? Нічого, я вам розв’яжу язики. Взяти їх!
Бандити накинулись на неозброєних хлопців, зірвали з них ватянки, силоміць заломили руки і зв’язали.
— Наволоч, — вилаявся той, хто називав себе Веселим, — заманули у свій барліг, а тепер щось вигадують, голови морочать.
Чапка вп’явся поглядом у Веселого:
— Брешеш, щеня!
— А йди ти… — злісно вилаявся Веселий і одвернувся. В ту ж мить сильний удар у скроню оглушив його.
Опритомнівши, Веселий побачив, що двоє бандитів катують Степана. Той лежав на підлозі, обливаючись кров’ю, а бандити кованими чобітьми з розмаху били його в груди, голову, живіт. Веселий рвонувся було на допомогу, але його схопили і відтягли в куток. Ватажок подав знак припинити катування.
— Тепер, Степане, скажеш, хто твої друзі і хто вас послав до мене?
Степан глухо простогнав, але на запитання бандита не відповів.
До Чапки нахилився один з бандерівців:
— А може, дід Остап знає? Ми його привели про всяк випадок.
— Давай сюди, — наказав ватажок.
Ввели старого. Він мружив свої хворі очі.
— Скажи, ти знаєш цих двох? — спитав його Чапка, вказавши на зв’язаних хлопців.
Лампу піднесли майже до самого обличчя. Погляди діда і Веселого на мить зустрілись. Остап одразу впізнав хлопця, але, хвилину помовчавши, заговорив:
— Бачив я його: заходив до мене, води просив і хліба. Я дав. А хто такий — не знаю, не питав.
Веселий зітхнув і одвернувся.
— Гаразд, самі дізнаємось. Давайте далі, хлопці.
Два дужих бандити знову почали мордувати Степана.
У Веселого засіпалася щока і судорожно скривився рот. Він трохи підвівся і крикнув різко і владно:
— Припиніть знущання, гади! Нічого він не знає. Ми його з собою взяли провідником.
— Брешеш, москалю, — підскочив до нього Чапка. — Все знає. І тебе теж. Ільїн вас послав сюди.
Чапка сказав це так упевнено, ніби давно вже знав про це. Веселий помовчав, роздумуючи, а потім спокійно відповів:
— Правильно, нас послав Ільїн. Ми з його роти. Задоволений? Я — Ковальов, це — Усов, — показав він на свого товариша.
— Оце інша розмова, — повеселішав ватажок. — Тоді сідайте до столу. Поговоримо. Тільки, по-моєму, на голодний шлунок не дуже приємно розмовляти.
Чапка наказав накривати на стіл.
— Та якнайкраще — я ж чекістів пригощатиму, — зареготав він.
Двоє бандитів зникли за дверима, двоє інших — підняли з підлоги побитого Степана.
— Цього поки що одведіть, нехай очуняє, — сказав Чапка.
Степана кудись потягли, а Ковальов і Усов побачили наведені на них чорні зіниці автоматів.
— Давайте, хлопці, без жартів, — суворо наказав Чапка. — Краще повечеряємо і побесідуємо.
Ватажок бандитів, задоволений тим, що йому пощастило уникнути хитро задуманої пастки, був гостинний. Він уявив собі, як лютуватимуть у райцентрі чекісти, коли дізнаються, що операція провалилась. «Погризе собі лікті Ільїн», — зловтішно думав Чапка, але найбільше радувала його думка, що хазяї «звідти» будуть задоволені, дізнавшись про викриття чекістів. Чапка тішився удачею і почав поглядати на полонених, як кіт на спійману пташку.
За кілька хвилин стіл був заставлений пляшками з самогоном, мисками з салом, холодним м’ясом, капустою, квашеними яблуками.
— Прошу, — сказав Чапка, широко розводячи руками, як це робить щедрий господар, зустрічаючи дорогих гостей. — Чим багаті, тим і раді.
Ковальов показав зв’язані руки. По сигналу ватажка хлопців розв’язали. Розтираючи занімілі руки, Ковальов і Усов сіли. Обидва проголодалися, але зараз їм було не до їжі. Бони знали, що на них чекає. Ковальов оглянувся навкруги і зрозумів: виходу немає, і ніяк не повідомиш своїх про те, що операція провалилась. Лишалось одне: вмерти з честю. Це було єдине, що вони могли ще зробити.
X
Після дводенного безрезультатного прочісування лісу капітан Ільїн вирішив дати солдатам відпочинок. Зупинилися на згарищі віддаленого хутора, спаленого торік бандитами. Від хутора уціліла тільки клуня. Тут можна було пересидіти негоду. Розмістивши солдатів і наказавши розпалити багаття, щоб обсушитись і зігрітися, капітан стомлено сів на купу зопрілого сіна і закурив. Нервове збудження, викликане подіями в Рудному, минуло, важка втома скувала тіло. Хотілося одного— лягти де-небудь і заснути міцним непробудним сном. Але тривога не давала спокою ні на хвилину. Ільїн турбувався про Ковальова, У сова і Луцеикжа, яких послав на складну, небезпечну і дуже рисковану справу.