Знаючи, що з львівської тюрми втекли кілька злочинців, він вирішив скористатися з цього і послати в банду Чапки своїх людей.
Потрапивши до оунівців, чекісти мали встановити місця схронів, склад банди, а потім повернутися сюди, на спалений хутір.
Спочатку все йшло так, як було задумано. Конвоїри доповіли Ільїну, що інсценізація вдалась. Затримані втекли, скориставшись непередбаченою зупинкою біля завалу. Один солдат, потираючи скроню, бурчав:
— Ковальов надто вже перестарався, мало не покалічив мене.
— Правильно зробив. У всякому ділі потрібна переконливість, — пояснив йому другий.
Здавалося, все було добре. Але, ще раз перебираючи в пам’яті деталі операції, Ільїн зрозумів, що поспішив і, можливо, наразив товаришів на смертельну небезпеку. Бандити можуть впізнати когось з них, а якщо й не впізнають, то навряд чи пощастить Ковальову зв’язатися з ротою: оунівці стежитимуть за кожним кроком новеньких, доки не впевняться в їхній відданості.
Ільїн відганяв ці думки, але тривога все владніше охоплювала його. На мить Андрій пригадав розумні, спокійні очі Ковальова, його добру відкриту посмішку і важко зітхнув. Поклавши планшет на коліна, капітан почав писати донесення командирові батальйону. Важко і неприємно доповідати про необачне рішення. Рука мимоволі намагається писати так, щоб хоч трохи пом’якшити провину. Перечитавши написане, він розірвав папір і жбурнув клаптики у вогонь. Потім швидко і чітко накидав кілька рядків, повідомляючи тільки факти.
Відіславши пакет, Ільїн погрівся біля багаття і потім оглянув хутір. Понад садибою простяглася сіро-біла стрічка дороги. Сніг, наметений хуртовинами, помітно осів. Зима вже минала. Вдень віяв по-весняному теплий вітер і тоді з пухнастих ялин дзвінко падали краплі, пробиваючись крізь наст до землі. Час від часу з дерев зривалася шапка мокрого снігу, і гілка, звільнена від тягаря, весело гойдалась у повітрі.
«Весна іде», — подумав Ільїн, глибоко вдихнувши свіже повітря з запахом хвої, кори дерев, і невиразний смуток ще дужче огорнув його. Біля воріт росла тоненька молода берізка. Дивлячись на неї, Андрій раптом згадав Ганку, і на серці у нього потеплішало.
На дорозі почувся тупіт, з-за повороту виїхала підвода. Вартові зупинили її. Ільїн підійшов ближче і здивувався, побачивши Христину Іванівну. Одягнута в кожух, вона сиділа на санях і щось пояснювала солдатам. Помітивши Андрія, жінка чомусь зніяковіла і надто голосно привіталася з ним. Капітан поцікавився, куди вона їде.
— На хутір, там у мене кум живе, дід Остап. Може, чували?
— Чував, чував, от тільки не знав, що він ваш кум, — посміхаючись відповів Ільїн. — Ну, то щасливої дороги, Христино Іванівно. Не страшно самій у лісі? Чи, може, провідника дати?
— Та ні, що ви. Кому я потрібна, стара, негарна, — пожартувала Христина Іванівна, але Іль'ін відчув у її словах якусь занепокоєність.
Сани рушили і незабаром зникли за поворотом. Ільїн повернувся у двір, покликав сержанта, наказав:
— Піднімайте людей, швидко!
Лишивши на хуторі кількох солдатів, він повів роту в ліс.
За довгим, посірілим од вологи столом сиділи бандити. Вони весело гомоніли, смакуючи наперед щедру пиятику і розправу над солдатами.
Їхній ватажок був мастак влаштовувати спектаклі перед тим, як порішити полонених. Ковальова Чапка посадив спиною до дверей, з яких увійшов, а сам розсівся навпроти. Усова влаштували на другому кінці столу. Поряд з ним примостився Юрко. Хлопець був похмурий і нетерпляче позирав на пляшки, йому хотілось якнайшвидше хильнути вогняного первака, щоб очманіти і ні про що не думати.
Останнім часом Юрко багато і часто пив. Ватажок помітив це і заохочував: «Менше непотрібних думок у голові снуватиме».
Коли всі посідали, Чапка сам налив у великі кухлі самогону Ковальову й Усову.
— Дорогим гостям шана, — сказав він з усмішкою і, розправивши широкі плечі, випростався на весь зріст. — Вип’ємо, друзі, за самостійну Україну, — додав уже серйозно.
Бандити встали. Підвелись і Ковальов та Усов.
— За Радянську Україну! — дзвінко сказав Ковальов, і обидва воїни разом перехилили свої кухлі. Потім вони сіли і, наче й не було нічого, почали закушувати. Чапка якусь мить розгублено дивився на Ковальова, не знаючи, що відповісти. Ватажка вразила сміливість полоненого. Потім машинально випив і сів. Члени боївки зробили те саме. Кілька хвилин усі мовчали, зосереджено хрумкаючи огірками, розриваючи зубами холодне м’ясо. Чапка запалив люльку і, мружачись од диму, уважно подивився навколо. Ковальов і Усов їли квашені яблука і, здавалося, не звертали ніякої уваги на те, що тут діялося.