Чапка кинувся в комірчину, де сиділи замкнені солдати, але там не було нікого. Оскаженіло вихопив пістолет. Усі інстинктивно відсахнулися до дверей.
— Куди? — хрипко видихнув Чапка. — Назад! — І підізвав до себе помічників. — Що скажете?
— Чорний недогледів, хильнув, мабуть, зайвого, — несміливо проказав один.
— Брехня! Чорний не з таких. Справа тут не чиста.
— Чистіше не може бути, — глянув скоса бандит на мерця.
Отаман сів, пильно зиркнувши навколо, потім підвівся і підняв з підлоги сулію з-під самогону.
— Де вона стояла? Хто пам’ятає?
Усі мовчали.
— Зрозуміло, сулією вони його трахнули, — невпевнено промовив хтось.
— Ні, — відрубав Чапка, — солдати не могли. Руки в них були зв’язані, а Чорний не дурень, щоб розв'язати їх. Це хтось із наших.
Ватажок свинцевим поглядом обвів підлеглих. Ті стояли похнюплені, боячись зустрітися з його лютими очима, очима матерого вбивці, що не знає ні жалю, ні пощади. Нарешті Чапка видавив, щось згадуючи:
— Хто, крім Чорного, не був з нами?..
XII
Солдати капітана Ільїна ретельно оглядали хутори, простукували в хатах підлоги і стіни, рились у стодолах, але натрапити на слід оунівців їм не щастило. Тоді Ільїн вирішив податися ближче до гір, де майже не було людського житла, за винятком кількох будиночків, які загубилися в лісовій глушині.
Ліс зустрів їх тишею. Крізь голі віти беріз і побурілу глицю ялин лагідно просвічували сонячні промені. У лісовій тиші було виразно чути постукування щупів об каміння і коріння дерев. Раптом у ці приглушені звуки ввірвався дивний незрозумілий шум, ніби хтось біг навпростець через хащу, ламаючи гілки, падав, підводився і знову біг. Тріск швидко наближався, Ільїн скомандував:
— Лягай!
Солдати залягли, приготувавши до бою автомати. Між деревами замелькали неясні постаті. Важко було одразу визначити, багато їх чи мало. Нарешті перед враженими бійцями наче виросли два обірваних зарослих чоловіки. І раптом хтось радісно вигукнув:
— Ковальов! Усов! Це ви?
Після перших. обіймів Ільїн спитав у Ковальова:
— Де Луценюк? — І в цю ж мить, зустрівши погляд сержанта, все зрозумів.
Скупо, без зайвих подробиць, доповів Ковальов командирові роти про те, що трапилося з ними. Хтось із солдатів, здається, той самий, який був у конвої і ображався, що Ковальов його сильно вдарив, накинув на плечі сержанта свою шинель.
— Мені легше буде в тілогрійці, — сказав він Ковальову. Інші запропонували свої шинелі Усову.
Капітан Ільїн, дізнавшись від Ковальова, що схрон недалеко, рішуче і збуджено, як завжди, коли перед ним був ворог, сказав:
— Розкажіть точніше, як туди потрапити.
— Ми поведемо, товаришу капітан, — відповів Ковальов.
По тону Ільїна він зрозумів, що командир переслідуватиме банду доти, поки не знищить її.
— А дійдете?
— Дійдемо, товаришу капітан, — сказав сержант і надягнув шинель. Ковальов і Ільїн пішли попереду.
Години через півтори стомлені солдати оточили місце, де був схрон. Усі залягли на вкритий тонесенькою крижинкою сніг. У лісі панувала така тиша, що чутно було, як шуміли під весняним вітром верховіття дерев.
І ось цю тишу порушила неголосна, але чітка команда:
— Вперед!
Це Ільїн, оглянувши місцевість, наказав звужувати кільце навколо схрону.
Тримаючи зброю напоготові, повільно і обережно просувалися бійці.
Ковальов показав вхід у сховище бандерівців.
— Бандити пішли звідси ще до нашої втечі, — мовив він, — а от чи повернулися — не знаю.
Залишивши людей в засаді, Ільїн разом з Ковальовим, Усовим і ще трьома солдатами поповз до схрону. Молодий солдат нахилився, щоб відкрити ляду, але Ільїн відвів його руку і, прив’язавши до кільця ляди мотузку, наказав усім відійти. Потім сам сховався за деревом і смикнув за мотузку. Іржаві завіси заскрипіли, ляда трохи піднялась, і в ту ж мить пролунав оглушливий вибух, а вгору вирвалося сліпучо-яскраве полум’я. Гучна луна прокотилася лісом.
— Цього треба було чекати, — зауважив Ільїн, виходячи з укриття. — Бандити побували тут і побачили, що ви втекли, — звернувся він до Ковальова й Усова, — на проїдання приготували «подарунок». — Капітан глянув на солдата, що хотів було відкрити ляду.
— А подаруночок нічого собі. Без пересадки одразу на тім світі опинився б, — спробував пожартувати солдат, але було помітно, як тремтять у нього руки.
Оглянувши схрон і місцевість навколо, солдати побачили сліди, що вели в глиб лісу. Ільїн вирішив залишити біля схрону засаду на той випадок, коли хтось з бандитів повернеться, а самому переслідувати бандерівців. «Я від тебе, Чапко, все одно не відстану, доки не спіймаю», — думав Андрій.