— Ти така гарна, — сказав Ільїн, дивлячись на Ганку і не випускаючи її руки.
— А ну вас, — зашарілася дівчина, звільняючи руку, але очі її дивилися весело й ласкаво.
Вони пройшли поруч уздовж рівно вишикуваних вишень.
Ганка знала в садку кожне деревце. Вона розказувала Андрієві, яке з них краще родить, на якому ягоди солодші. Ільїн милувався ніжним дівочим обличчям, красиво вигнутими бровами, чув її голос і був щасливим. Так дійшли вони до кінця саду і зупинилися біля тину. Ганка раптом стала серйозною і, озираючись, торкнула Ільїна за рукав.
— Знаєте, Андрію, — тихо промовила вона, — з мамцею коїться щось незрозуміле. Якась вона стала неспокійна.
І дівчина розповіла Ільїну про дивну поведінку матері. Чим більше Андрій слухав Ганку, там серйознішим ставало його обличчя. Коли дівчина замовкла, він спитав, здавалося, без усякого зв’язку з її розповіддю:
— Скажи, Ганко, ти знала Степана Луценюка?
— Це того, що з Рудного? Вони жили раніше недалеко від нас, тут у Яворові. А що?
Ільїн нахилив голову.
— Закатували Степана бандити. Чапка вбив.
Дівчина здригнулася.
— За що? — прошепотіла.
Раніше, коли Ганка чула, що когось вбили або затягли в ліс бандити, їй ставало страшно, але всі ці страхіття були далекими, наче взятими з жахливої казки, і, здавалося, не стосувались її. Але тепер, так само як і тоді, коли вона почула про смерть колишньої своєї вчительки, дівчина відчула, що зловісна тінь смерті промайнула поряд.
Ганка згадала, що мати говорила про якісь листи з лісу. В них погрози їй, Андрієві… І в її серці міцніла ненависть до тих, з чиєї вини лилася кров, хто заважав жити й кохати. Ганка якусь мить постояла нерухомо, а потім рвучко повернулась і побігла назад до хати. Ільїн довго проводжав її поглядом, а коли Ганка зникла у хаті, перестрибнув через тин і пішов у свою роту.
Забуяла весна. До середини березня на полях схлинули талі води, а на пагорбах підсохла земля. Набубнявіли бруньки черешень і вишень. Солдати поскидали шинелі й ходили тільки в гімнастьорках.
Сержант Ковальов ішов на чолі свого відділення. Обабіч дороги тягнувся ліс, по-весняному світлий і запашний. Дозори ретельно прочісували його. Навколо було тихо й безлюдно.
Надвечір солдати підійшли до хатини діда Остапа. Гучний гавкіт Цезаря попередив, що хтось зайшов у двір. Старий вийшов на ганок і, побачивши озброєних солдатів, позадкував у сіни.
Ковальов легко перескочив кілька сходинок і опинився віч-на-віч з стариком.
— Вечір добрий, — привітав сержант господаря. Остап мовчки і несміливо подав шорстку, негнучку руку. Сержант відчув, як у діда тремтять пальці.
— Що ж, запрошуйте гостей до господи, — посміхнувся Ковальов, але старий, ще більше насупившись, мовчки пішов уперед.
Солдати посідали на ослонах, з насолодою витягнувши натомлені ноги. Ковальов примостився біля столу, поклавши поряд важкий після довгого переходу автомат і спідлоба глянув на похмурого хазяїна.
— Що неласкаво гостей зустрічаєш, дідусю?
Старий раптом різко випростався і рішуче промовив:
— От що, сержанте. Ти прийшов, щоб мене арештувати, так роби своє діло. А веселого тут мало.
Ковальова наче облили холодною водою. Тільки тепер він зрозумів настрій діда. Остап, помітивши сержанта, вирішив, що прийшли його арештувати. Адже Ковальов бачив його у схроні Чапки. Несподіваним було для старого і воскресіння сержанта. Остап гадав, що його вже немає, адже від Чапки живим ніхто не повертався.
— Так от, діду, якщо ти полюбляєш говорити серйозно, то нехай буде по-твоєму, — в тон старому відповів сержант. — Сідай, в ногах правди немає.
Остап не сів, він стояв, нахиливши голову, вкриту довгим сивим волоссям.
— Як знаєш, — зауважив Коєальов після другої відмови діда і замовк. Солдати, встигнувши за кілька хвилин трохи відпочити, повиходили з хати, як раніше домовились, і попрямували до сарая, на сіно. Там було тепло і затишно.
— Арештовувати ми тебе, діду, не збираємося, — просто сказав Ковальов.
Остап від несподіванки опустився на ослін.
— Знаємо, що не з своєї волі ходиш до бандитів, носиш їм харчі. Все робиш під дулом автомата. Чи не так?
Старик кивнув головою.
— Велике спасибі тобі й за те, що не виказав мене — там, у схроні. Людина ти чесна. А хто всім чесним людям заважає жити? Чапка. Доки він безчинствуватиме? — Ковальов ставив перед старим запитання і сам на них відповідав — Доки ми самі — я, ти — всі ми Чапку не викинемо до біса з нашої землі. Хіба можна допустити, щоб бандити лютували й надалі, вбивали селян, як убили Наталю, Степана Луценюка?