Христина Іванівна зблідла, побачивши постояльця, але той вдав, ніби нічого не помітив. Через кілька хвилин Андрій попросив хазяйку щось віднести сусідам. І коли вона вийшла з хати, подав знак. У хату зайшли Ковальов і троє автоматників. Капітан підняв ляду і сказав:
— Приїхали, Чапко! Вилазь!
У льоху було тихо. Втік чи причаївся? Але як це перевірити? Лізти туди небезпечно.
— Вилазь, Чапко! Нема чого дурня валяти!
Знову мовчанка. Ільїн витягнув гранату.
— Лічу до трьох. Якщо не буде відповіді — кину гранату. Раз…
З льоху пролунав постріл, потім другий, третій. Кулі пробивали підлогу, впивалися в стелю. Летіли скалки. Солдати відскочили од ляди. Озвірілий бандит вів безладну стрілянину.
— Нічого, нехай показиться, — спокійно мовив Ковальов.
Коли постріли стихли, Ільїн голосно сказав:
— Два!
Він почекав трохи, заніс гранату над головою, але «три» сказати не встиг, у погребі пролунав ще один постріл, глухий і невиразний.
Ковальов кинувся вниз. Двоє солдатів поспішили за ним. За кілька хвилин вони вилізли. Чапка застрелився.
Весняне сонце швидко підсушило землю. На колгоспні поля вийшли перші трактори. На їхніх радіаторах пломеніли червоні прапорці.
Голова колгоспу Іван Щерба разом з веселою ватагою комсомольців ішов за трактором. Він трохи лукаво глянув на свого друга, якого колись жартома називав охоронцем.
— Ну, як, Петре, вийшли в нас дві справи чи ні? От бачиш і банду перебили, і колгосп наш росте. А ти казав колись: почекати треба.
— Та бачу вже, бачу, — ніяково відповів Петро, — твоя правда. Ти в нас, Іване Онисимовичу, розумна голова, тобі б міністром бути, їй-бо.
— А що ж, почекай-но, і в міністри вийдемо. Влада наша, земля наша, держава теж наша, самі господарі.
Щерба повернувся до Орленка.
— А де твій нерозлучний друг — карабін?
— Досить вже! Відносив. Нехай відпочине.
— Отже, у відставку?
— Авжеж.
— Добре, хлопці, коли зброя мирно стоїть у кутку, — погодився Щерба. — Не мої — секретаря райкому Мікуляка то слова, — додав він.
На другому кінці поля з’явилися якісь люди.
— Зустрічай помічників, Іване Онисимовичу, — гукнув один з них ще здалеку. Орленко впізнав сержанта Ковальова. — Руки за роботою скучили, наряд давай, голово!
— Оце файно! — радісно посміхнувся Щерба. — Буде вам наряд.
…Увечері, після напруженого робочого дня, над селом ще довго лунали пісні. Місячне сяйво посріблило стіни хат, відбивалося холодним блискотом в синіх дністровських водах, ласкаво заглядало в щасливі обличчя закоханих. Чудова українська ніч спускалася на мирну землю.
Того вечора капітан Ільїн виїжджав до іншої частини. Небажаний це був переїзд, та служба вимагала.
Ганка проводжала його до околиці. Йшли мовчки, Андрій тримав дівчину за руку і відчував, як тремтять її тонкі чутливі пальці. Тепер він знав, що кохає Ганку по-справжньому. Розумів, що й вона кохає його. А треба було розлучатись.
Вони зупинилися біля високої тополі. Шлях од села простягнувся вдалину, широкий і прямий. Капітан, глянувши на дівчину і зустрівши запитливий, ласкавий погляд, пригорнув її і поцілував.
— Ми обов’язково зустрінемося, Ганнусю. Я тебе ніколи не забуду.
— Я тебе теж, Андрію. — І дівчина зненацька схлипнула.
Ну що ти, Ганнусю, — Ільїн зазирнув у її мокре від сліз обличчя і поцілував у заплакані очі. — Ти бачиш цей шлях, Ганю? — спитав він, вказуючи на дорогу. — Отаке в нас і життя — широке, світле. І ніхто більше нам не заважатиме. А якщо спробує…
— Ільїн не доказав, тільки насупив брови, і очі його стали раптом холодні і колючі, як осіння дністровська вода. Але вони одразу потепліли, коли він глянув на світле обличчя дівчини.
Весняний вітер співав свою задумливу пісню, куйовдив м’яке волосся Ганки, обнімав широкі плечі Андрія.
