Усе це бачив Юрко, гасаючи з бандитами по району. Але про те, що Чапка наказав убити Наталю, яка не хотіла проводити відкритої націоналістичної пропаганди серед школярів і подружила з сержантом Ковальовим, Юрко не знав. Смертний вирок виконали помічники ватажка — Чорний, його напарник Куций і Митько Безпалий, якого спіймали винищувачі.
Тільки тепер Юрко дізнався про це. От чому такий відчай охопив його. Немало крові бачив він за час своєї служби у бандерівців, немало хат спалив, вважаючи, що бореться за «самостійну» Україну. Сліпо виконував будь-які накази Чапки, вірив йому беззаперечно, був готовий задля нього на все. І от вперше відчув, що, власне, вірити нема в що. «За яку ж Україну боремося, якщо вбиваємо, катуємо своїх же українців? — не давала спокою думка. — За що вбили Наталю, — яка була єдиним моїм щастям на землі? За що?» Чапка відповів просто і коротко. Але тепер Юрко усумнився, чи має право Чапка чинити розправу на власний розсуд. Перед хлопцем промайнуло його життя у підпіллі, і він уперше замислився над цим. Яка мета, який смисл такого життя? Поки жила Наталя, він не знав цих думок. Просто виконував те, що наказували, і був щасливий, коли при зустрічах десь у лісі Наталя цілувала його.
Тепер Наталі немає, і Юрко глибоко переживав втрату її.
В підземеллі було тихо, як у могилі. Тільки десь сумно, одноманітно падали каплі із стелі.
У глибині невеликого парку в центрі Яворова стоїть дерев’яний двоповерховий будинок з верандою. Колись тут жив власник лісозаводу пан Зелевинський. Тоді часто, майже щодня, допізна світилися вікна будинку, линула музика, відчинялись і зачинялися двері, пропускаючи гостей-багатіїв.
У вересні 1939 року, після визволення Західної України, до будинку прийшли робітники лісозаводу:
— Тут буде наш районний комітет партії, — сказав один з них.
А через тиждень цього робітника, — його звали Іван Михайлович Микуляк, — обрали секретарем Яворівського районного комітету партії. У дні Великої Вітчизняної війни Микуляк пішов на фронт. Після перемоги над фашистською Німеччиною демобілізувався і повернувся в свій район.
Довго не гасне світло у цьому великому будинку. Багато робітників і колгоспників приходить сюди. Навідується і начальник районного відділу МВС разом з командиром батальйону оперативних військ майором Грушевим та його заступником майором Івановим.
Ось вони всі сидять у секретаря райкому в просторій з голубими шпалерами кімнаті. Бюро розпочнеться за півгодини. Вітерець, залітаючи у відчинену кватирку, хитає бордову гардину, і вона ворушиться, наче жива. Глянувши на великий годинник з довгим маятником, Іван Михайлович сказав:
— Час починати.
В цю мить на сходах почулося тупотіння, двері відчинились, і в кімнату вбігла чорноока дівчина років п’ятнадцяти. Вона була закутана у велику хустку, що спускалась аж до п’ят. На порозі дівчина зупинилась і якось розгублено глянула на всіх. Потім рішуче підійшла до Микуляка і тихо сказала:
— Іване Михайловичу, в нас у Рудному людина з лісу.
Начальник районного відділу МВС і Грушевий швидко вийшли з кімнати. Незабаром вулицею рушила група солдатів.
VI
Андрій сидів у своїй кімнаті і писав листа старому фронтовому другові. Він скаржився, що на службі самі невдачі, певне, тому, що взявся не за свою справу.
За вікном чувся капіж. В калюжах купалися наїжачені веселі горобці. В усьому відчувався подих весни.
Ільїн кинув ручку і замислився, дивлячись на безтурботних пташок. Сонячні промені наче ніжною теплою рукою торкнулися щоки капітана.
У двері тихо постукали, але офіцер не почув. Постукали ще раз, дужче. Ільїн відчинив двері і побачив Ганку. Дівчина була чимось стурбована. Завжди рожеве, усміхнене обличчя цього разу було блідим і серйозним.
— Можна до вас? — ніби стогін злетіло з її уст.
— Заходь, Ганко, — поспіхом запросив капітан. — Що сталося? Чи не образив хто?
Ганка не відповіла, переступивши поріг, вона тяжко зітхнула.
— Що з тобою? — стривожився Ільїн.
— Я хотіла спитати… У Рудному вчительку вбили? — схвильовано почала Ганка.
Ільїн насупився. Йому не хотілося говорити про це, але він все-таки відповів:
— Так, це правда.
Дівчина прикусила губу і одвернулася до стіни.
— Ти що, Ганко? — співчутливо спитав Ільїн, підійшовши до неї.
— Так. Шкода Наталку Йосипівну. Вона мене вчила. За що ж її вбили, за що?.. Вона така хороша була…
Ільїн поклав руку дівчині на плече: