Останні сліди хвилювання, це квапливе шукання панчіх та шпильок, легке тремтіння руки під час накладання туші на вії, маніпулюванні тінями для повік і тонкими пензликами для стрілок, при занурюванні пухнатих жмутиків вати у світлу та темну пудру. Або ж на очах волога, подолати якої не можеш, коли туди-сюди бігаєш поміж ванною й коридором, шукаючи сумку, носову хустинку, припухлість уст, усе це — мало помітні фізіологічні зміни, легша манера ходи, що робить на сантиметр вищою, та легка втрата ваги, бо пообідній час настає пізніше й усі заклади припиняють роботу, а тоді починається інфільтрація тієї ґерильї[49] снів наяву, які проникають Унґарґассе й підбурюють, завойовують її всю своїми чудовими прокламаціями з єдиним гаслом, яке вживають для того, щоб досягнути своєї мети, та хіба могло б це слово, яке вже сьогодні визначає майбутнє, мати інше звучання, аніж Іван?
Воно значить Іван. Знову і знову Іван.
Проти зіпсутості та проти правильності, проти життя й проти смерті, проти усіх випадковостей, різних погроз із радіо, усіляких газетних заголовків, які провіщають чуму, проти всієї підлості, яка проникає з верхніх та нижніх поверхів, проти повільного пожирання із середини та проти поглинання ззовні, проти ображеної міни пані Брайтнер, яку вона має щоранку, я завчасно займаю вечірню варту, чекаю й курю, надія моя зростає, а з нею і певність, так довго і так рішуче, як не дано ще нікому, бо здобути мені перемогу судилося під цим знаком.
Хоч Іван і створений саме для мене, я все ж не можу мати на нього виняткового права. Бо він з’явився, щоб знову надати приголосним міцності та зрозумілості, щоб голосні стали знову відкритими й зазвучали на повен голос, щоб на моїх вустах знову з’являлись слова, які відновлять перші зв’язки, давно вже зруйновані, щоб розв’язати проблеми, так що я ні на йоту не відступлю від нього, ідентичні, повнозвучні початкові літери наших імен, які ми ставимо під своїми записками, я налаштую на лад єдиний, буду вписувати їх одна в одну, а після єднання наших імен ми обережно почнемо знову за допомогою перших слів віддавати честь цьому світові, щоб і він запрагнув честі для себе, а оскільки хочемо воскресіння, не руйнування, то уникаємо навіть відкрито торкати в присутності інших руки одне одного, і тільки потай міняємось поглядом, бо погляд Івана має спочатку змити з очей моїх óбрази, які до його появи потрапили на мою на сітківку, та після численних оцих очищень знову з’являється образ жаский і похмурий, який, напевно, не вдасться стерти, і тоді Іван якомога швидше закриває його ясним, щоб я не дивилась безрадісним поглядом, щоб його я позбулася, цього жахливого погляду, знаю, звідкіля він у мене з’явився, та не можу згадати, не можу…
(Ти ще не можеш згадати, не можеш, надто багато тобі заважає…) Але якщо Іван починає мене лікувати, далі не може бути на цій землі безнадійно погано.
Оскільки сьогодні ніхто вже не знає, хоча колись було всім відомо — навіщо це має відбуватися потай, навіщо я зачиняю двері, зсуваю штори, навіщо виходжу до Івана одна, я цю причину з’ясую. Я хочу, щоб так було не для того, щоб ми ховалися, а лиш тому, щоб знову табу встановити, і Маліна це зрозумів, я не мала йому пояснювати, бо навіть тоді, коли моя спальня відчинена і я в ній сама, або коли він сам у квартирі, то проминає двері мої та йде до своєї кімнати, так, ніби двері ті не були ніколи відчинені, ніби вони не були ніколи зачинені, так, ніби там взагалі не було ніколи приміщення, щоб нічого не осквернити, щоб не бути на перешкоді першим явленням сміливості та останнім свідченням ніжності. Ліна тут навіть не прибирає, бо ніхто не повинен заходити в цю кімнату, тут нічого не відбувається і немає нічого такого, що надавалося б для віднаходження, проведення розтину та аналізу, бо ми з Іваном не гриземо, не колесуємо, не розпинаємо і не мордуємо одне одного, ми бережемо себе, щоб захистити те, що нам справді належить і повинно бути незайманим. Бо Іван ніколи мене не розпитує, не стає недовірливим, ніколи мене не підозрює, не сумнівається у мені, розсіює всі мої сумніви. Не розглядає прискіпливо дві непокірливі волосинки в мене на підборідді, не помічає двох перших зморщок попід очима, не заважає йому мій кашель після першої сигарети, він навіть кладе на вуста мені руку, коли хочу сказати щось необачне, тому я кажу йому іншою мовою те, чого не казала ніколи, все до останку, бо він не захоче ніколи дізнатись, що роблю я протягом дня, чим я займалась раніше, чому додому прийшла аж о третій ранку, чому вчора не мала часу, чому телефон сьогодні був зайнятий цілу годину, і кому я зараз відповідаю по телефону, бо коли починаю звичайним реченням і кажу: Я повинна тобі пояснити…, Іван зупиняє мене: Навіщо, що ти повинна мені пояснити, нічого, абсолютно нічого, кому і що ти повинна пояснювати, не мені ж у всякому разі, нікому, бо нікого це не обходить —