Хоча Маліна знає, що я охоче виходжу з ним вечорами, однак не чекає цього й не дивується, коли маю ґрунт для відмови, деколи через подерті панчохи, і, звичайно, у моїй нерішучості часто винен Іван, тому що Іван не знає, іще не знає, як виглядатиме в нього вечір, а деколи виникають труднощі з вибором ресторану, бо Маліна в деякі не піде ні за що, він не терпить жодного гамору, не зносить циганської музики та старовіденських пісеньок, погане повітря й освітлення, мов у клубах нічних, не у його смаку, він не може, як це робить Іван, нерозважливо їсти, він їсть, без видимої причини, завжди помірковано, не п’є, як Іван, курить лише час від часу, майже тільки для того, щоб мені догодити.
У ті вечори, коли Маліна буває серед людей без мене, я знаю, що він говоритиме мало. Він мовчатиме, слухатиме, що кажуть інші, змусить когось говорити й під кінець створить у кожного враження, ніби той сказав те, що було мудрішим, ніж звичні фрази, набагато значущішим, бо Маліна підносить інших до самих себе. Однак він завжди дотримуватиме дистанцію, бо він сам — це справжня дистанція. Він не скаже жодного слова про своє життя, ніколи не говоритиме про мене, та, попри те, не створить враження, нібито щось замовчує. Маліна справді не може нічого замовчувати, бо йому, у найкращому сенсі слова, немає чого сказати. Не бере він участі й у плетінні великого тексту, текстури чуток поширення, уся віденська тканина вже має кілька невеликих дірок, які з’явилися лише завдяки Маліні. Саме тому він також — граничне заперечення зіткнень, пояснень, розголошувань, вибухів, оправдань — та й за що Маліна мав би себе оправдовувати! Він може бути чарівним, вимовляти ввічливі, блискучі фрази, проте не надто люб’язні, виявляти, хоча б на прощання, трішки сердечності, вона визирне з нього й умить сховається знову, бо він відразу повернеться й піде, він ходить завжди дуже швидко, цілує руку жінкам, а коли має допомогти їм, то на мить торкнеться плеча, його дотик настільки легкий, що жодна не може чогось подумати, і, все-таки, не може чогось не подумати. Маліна вже виходить, люди дивляться зі здивуванням на нього, бо не знають причини, чому він іде, а він не пояснює зніяковіло, чому, куди і навіщо він саме зараз має піти. Та ніхто й не наважується його запитати. Це неможливо, щоб хтось поставив Маліні запитання, з якими я постійно стикаюсь: Що ви робите завтра ввечері? Ради Бога, Ви ж не можете зараз піти! Ви неодмінно маєте познайомитись із таким-то, з такою-то! Ні, з Маліною такого не станеться, він має шапку-невидимку, забрало майже завжди опущене долу[368]. Я заздрю Маліні й намагаюсь його наслідувати, та мені не вдається, я потрапляю в кожні тенета, сама наводжу на себе домагання всілякі, за годину якусь стаю рабинею Альди, у жодному разі не її пацієнткою, хоча вона, нібито й лікар, я довідуюся відразу, які в Альди проблеми, переживання, а за півгодини наступних я маю заради Альди, для певного пана Крамера, ні, для його доньки, бо вона взагалі не хоче мати нічого спільного зі своїм батьком, саме з цим паном Крамером, шукати вчителя співу. Я не знаю жодних учителів співу, мені вони не потрібні були ніколи, однак, я вже майже зізналась, що нібито знаю когось, хто напевно знає вчителів співу, мусив би знати, бо я живу в одному будинку з камерною співачкою, хоча з нею я не знайома, та спосіб якийсь віднайдеться, допомогти доньці цього пана Крамера, якому Альда хоче стати в пригоді, а радше його доньці. Що робити? Доктор Веллек, один з чотирьох братів Веллеків, саме той, з якого нічого не вийшло, має шанс влаштуватися на телебаченні, його доля залежить від цього, і якщо б я, можливо, замовила за нього слівце, хоча я ніколи ще не зверталася навіть з найменшим слівцем до жодних панів з Австрійського телебачення, то тоді… Чи маю піти на Арґентініерштрассе[369] й там зронити слівце? Невже пан Веллек не може без мене жити, невже я його остання надія?
368
…забрало майже завжди опущене долу. — Парафраза з вірша Пауля Целана «Пісня в пустелі» (із книги «Мак і пам’ять»).
369
Арґентініерштрассе — вулиця в четвертому районі Відня, на якій розташована будівля Австрійського радіо.