Маліна каже: Ти навіть для мене не остання надія. А пан Веллек заробить собі й без тебе достатньо поганої репутації. Якщо йому хтось іще допоможе, то він незабаром зовсім не зможе собі дати ради. Ти лишень доконаєш його тим своїм слівцем.
Сьогодні чекаю на Маліну в Захера, у Блакитному барі. Він не приходить довго, хоча потім з’являється все-таки. Ми йдемо до великої зали цього ресторану, і Маліна домовляється з кельнером, однак, раптом я чую свій голос: Ні, я не можу, прошу, не тут, я не можу сісти за цим столом! Маліна вважає, що це дуже приємний столик, маленький стіл у кутку, саме такий, який я не раз вибирала з-поміж більших столів, бо можу сидіти тут спиною до рогу стіни, кельнер вважає так само, він вже знає мене, я люблю це захищене місце. Я кажу переривчастим голосом: Ні, ні! хіба ж ти не бачиш! Маліна запитує: А що таке особливе тут можна побачити? Я повертаюсь і повільно виходжу, щоб ми не привернули до себе уваги, вклоняюся Йорданам й Альді, яка сидить із гостями з Америки за великим столом, а потім ще якимсь людям, яких я знаю, однак зовсім забула їх імена. Маліна йде спокійно за мною, і я відчуваю, що він тут, за мною, і теж вклоняється до знайомих. Біля гардеробу я дозволяю йому подати мені пальто, дивлюся на нього розпачливо. Невже він не розуміє? Маліна тихо питає: Що ти побачила?
Я ще не знаю, що я побачила, і повертаюсь раптово до ресторану, бо думаю, що Маліна вже напевно голодний, що вже досить пізня година, я квапливо пояснюю: Вибач, вернімося, я можу їсти, лише якусь мить мені стало нестерпно! Я справді сідаю за цей самий стіл, і ось тепер я знаю, що це той столик, за яким Іван сидітиме з кимось іншим, Іван сидітиме на місці Маліни й замовлятиме, а хтось інший сидітиме, так як я, збоку від Маліни, праворуч від нього. Хтось сидітиме справа, колись хтось сидітиме так по-праву. Це столик, за яким я їм сьогодні останній обід приреченого на страту. Це знову відварена яловичина з яблучним хроном та соусом, присмаченим зеленою цибулькою[370]. Потім я можу ще випити малу чорну каву, ні, без десерту, сьогодні я обійдусь без десерту. Це столик, за яким це станеться й ставатиметься знову і знову, і буде це так, поки людині не відрубають голову[371]. Перед тим дозволено ще раз поїсти. Моя голова котиться на тарілку в ресторані Захера, на білосніжну адамашкову скатертину прискає кров, голова моя падає, її демонструють гостям.
Сьогодні я зупиняюсь на розі Беатріксґассе та Унґарґассе й не можу йти далі. Дивлюся додолу на свої ноги, які я не можу більше переставляти, потім довкола на тротуар і перехрестя вулиць, де все вже набуло іншого кольору. Я добре знаю, що саме тут це важливе місце, з брунатної барви вже просякає вологість, я стою у калюжі крові, це справжня кров, я не можу так вічно стояти на цьому місці й триматися за потилицю, я не можу дивитись на те, що я бачу. Вигукую то тихіше, то голосніше: Алло! Прошу! Алло! Зупиніться, будь ласка! Якась жінка з господарською сумкою, яка мене вже минула, обертається й запитально на мене дивиться. Я запитую в розпачі: чи не могли б Ви мені, прошу, будьте ласкаві, побудьте хвилю зі мною, напевно, я заблукала, не знаю, куди йти мені далі, я тут не можу зорієнтуватись, прошу, чи знаєте Ви, де Унґарґассе?
І жінка ця могла б знати, де Унґарґассе, вона каже: Та Ви ж уже тут, на Унґарґассе, який Вам потрібен номер? Показую вниз, за ріг, однак не у свій бік, а на будинок Бетговена, у Бетговена я в безпеці, і з-під будинку 5 я дивлюся на інший бік вулиці, на браму під номером 6, яка стала мені чужою, перед нею бачу я пані Брайтнер, я не хотіла б зараз із нею зіткнувся, та пані Брайтнер — людина, навкруги мене люди, зі мною не може нічого статися, і я дивлюся на інший берег, я повинна зійти з тротуару й дістатись до іншого берега, з передзвоном проїжджає повз мене трамвай лінії О, цей трамвай їде сьогодні, усе так, як завжди, я чекаю, поки він проїде повз мене, і, тремтячи з напруги, я виймаю ключ із торбинки, я починаю переходити вулицю, я зображаю вже усмішку, щоб послати її пані Брайтнер, дістаюся до іншого берега, волочу ноги повз пані Брайтнер, моя гарна книга буде призначена і для неї, пані Брайтнер не відповідає мені усмішкою, хоча й вітається, я знову дісталася до будинку. Я нічого не бачила. Я повернулась додому.
У квартирі лежу на підлозі, думаю про свою книгу, вона десь пропала, немає гарної книги, я не можу більше написати цю гарну книгу, я вже давно перестала про неї думати, без жодних підстав, жодна фраза мені не спадає на думку. А я була так переконана, що така гарна книга існує, і що я віднайду її для Івана. Не надійде той день, люди не будуть ніколи, поезія не буде ніколи й вони не будуть ніколи, люди матимуть чорні, повні мороку очі, з їхніх рук прийде знищення, прийде чума, та чума, яку усі носять, та чума, якою всі вражені[372], спричинить їх наглу смерть, незабаром настане кінець.
370
…відварена яловичина з яблучним хроном та соусом, присмаченим зеленою цибулькою… — Тут йдеться про страву «тафельшпіц» (див. прим. до с. 67 [у електронній версії — прим. 155. — Прим. верстальника]).
371
…і буде це так, поки людині не відрубають голову. — Ремінісценція з вірша Пауля Целана «Пісок із урн» (із книги «Мак і пам’ять») та опери Ріхарда Штрауса (див. прим. до с. 130 [у електронній версії — прим. 246. — Прим. верстальника]) «Саломе».
372
…прийде чума, та чума, яку усі носять, та чума, якою всі вражені… — Образна аналогія до роману французького письменника Альбера Камю (1913–1960) «Чума» та вірша Ґюнтера Айха (див. прим. до с. 143 [у електронній версії — прим. 272. — Прим. верстальника]) «Погляньте на пальці ніг».