Я не випромінюю більше краси, а могла б випромінювати, вона до мене приходила хвилями від Івана, бо він красивий, я знала одну-єдину красиву людину, я все-таки бачила ще красу, нарешті і я один-єдиний раз стала красивою, дякуючи Іванові.
Встань! каже Маліна, який знаходить мене на підлозі, він каже це зовсім серйозно. Що ти говориш там про красу? Що вважаєш красивим? Та я не можу підвестися, я спираюся головою на ВЕЛИКИХ ФІЛОСОФІВ[373], а вони дуже тверді. Маліна витягує книжку й підводить мене.
| Я: | (con affetto) Нарешті я маю тобі це сказати. Ні, це ти маєш мені пояснити. Якщо хтось досконало красивий і пересічний, то чому саме він зворушує мрію? Я ніколи тобі не казала, що я ніколи ще не була щаслива, зовсім ніколи, лиш дуже рідко, на хвилю, однак, нарешті я побачила все ж красу. Ти запитаєш: а на що цього вистачить? Цього вистачає. Я бачила вже так багато, але цього ніколи не було досить. Дух не зворушує дух, хіба що дух, рівний собі, пробач, краса для тебе — щось нижче, однак саме вона зворушує дух. Je suis tombée mal, je suis tombée bien[374][375]. |
| Маліна: | Не падай постійно. Встань. Розвійся, вийди надвір, не звертай на мене уваги, щось роби, роби що-небудь! |
| Я: | (dolcissimo) Щоб я щось робила? Щоб я не звертала на тебе уваги? Щоб я тебе залишила? |
| Маліна: | Хіба я щось про себе сказав? |
| Я: | Ти — ні, це я говорю про тебе, про тебе думаю. Я встаю, щоб зробити тобі приємність, я ще раз поїм, їстиму, щоб зробити тобі приємність. |
Маліна хотітиме вийти зі мною, хотітиме відволікти мене, він мене змушуватиме, буде до краю настирливим. Як можу я йому пояснити щось із моїх історій. Оскільки Маліна, напевно, перевдягається, я також перевдягнуся, я знову можу йти далі, добираю собі перед дзеркалом зовнішній вигляд й усміхаюсь до нього, як вимагає пристойність. Однак Маліна каже: (Чи справді Маліна каже щось?) Маліна каже: Убий його! Вбий його!
Я щось кажу. (Чи справді я щось кажу?) Я кажу: Його єдиного я вбити не можу, його одного-єдиного. До Маліни я звертаюся різко: Ти помиляєшся, він — це моє життя, моя радість єдина, я не можу вбити його.
Та Маліна каже майже нечутно, але так, що не чути його неможливо: Вбий його!
Я розважаюсь і зовсім мало читаю. Пізнього вечора розповідаю Маліні, під тиху музику грамофона:
На кафедрі психології на Лібіґґассе ми завжди пили чай або каву. Я знала там чоловіка, який постійно стенографував усе, про що говорилось, деколи й інші речі. Я не вмію стенографувати. Не раз ми влаштовували одне одному тестування за Роршахом[376], Сонді[377], ТАТ[378] і ставили діагнози щодо характеру й особистості, спостерігали за успіхами та поведінкою, досліджували способи вираження. Якось він запитав, зі скількома чоловіками я переспала, а мені нічого не спало на думку, окрім того одноногого злодія, який сидів у тюрмі, та засидженої мухами лампочки в готелі з кімнатами на годину в Маріагільфі, однак я сказала навгад: із сімома! Він засміявся від несподіванки і сказав, що тоді він охоче одружився б зі мною, ми безсумнівно матимемо дуже мудрих дітей, дуже вродливих до того ж, і що я скажу на це. Ми поїхали в Пратер, і я захотіла покататися на чортовім колесі, бо тоді я ніколи не мала страху, а часто лише почуття щастя, як пізніше, під час польотів на планері або катання на лижвах, я сміятись могла годинами від надміру щастя. Потім ми, звичайно, ніколи більше не говорили про це. Невдовзі після того я мала складати свій Rigorosum[379], і того ранку перед трьома основними іспитами, у приміщенні філософського інституту випав з печі увесь жар, я затоптала кілька вуглин, а чи дров, побігла відразу за сміттяркою з віником, бо прибиральниці ще не прийшли, вогонь розгорявся й страшенно димів, я не хотіла, щоб розпочалась пожежа, топтала й топтала ногами жар, і ще багато днів в інституті смерділо, черевики мої зотліли, але не згоріло нічого. Я відкрила там усі вікна. Однак іще встигла на перший іспит о восьмій ранку, мала бути там разом з ще одним кандидатом, та він не прийшов, вночі в нього був крововилив у мозок, я дізналась про це до того, як зайшла всередину, щоб перевірили мої знання про Ляйбніца, Канта та Г'юма. Старий радник двору, який тоді був ще й ректором, мав на собі брудний шлафрок, він отримав напередодні якийсь орден із Греції, за що — я не знаю, і почав питати мене, розгніваний відсутністю іншого кандидата через його фатальний кінець, але з’явилася принаймні хоч я, і я була ще живою. Однак він забув зі злості, про що саме мала йти мова, а тим часом хтось йому подзвонив, здається, його сестра, ми тоді розмовляли про неокантіанців, потім знову про англійських деїстів, але були ще далеко від самого Канта, та я багато чого й не знала. Після розмов телефоном справа поліпшилась, я безпосередньо почала говорити на тему того, про що в нас була домовленість, а він цього не помітив. Я нерішуче поставила запитання стосовно проблеми простору й часу, яке тоді, сказати по правді, для мене не мало такого значення, йому, одначе, дуже полестило, що я мала якесь запитання, і він мене відпустив. Я побігла назад до нашого інституту, там уже не горіло нічого, і я пішла на два наступні екзамени. Склала їх всі. Пізніше, однак, я так ніколи й не впоралась із проблемою простору й часу. Вона все росла й росла.
373
…я спираюся головою на «Великих філософів»… — Твір німецького філософа Карла Ясперса (1883–1969) «Великі філософи».