Сьогодні йду я по Унґарґассе й думаю про переїзд, у Гайліґенштадті мала звільнитись квартира, хтось виїжджає звідти, друзі якихось друзів, квартира ця, правда, не дуже простора, і як я маю сповістити це Маліні, якого я вже колись намагалася переконати в потребі мати велику квартиру, з огляду на його книжки. Однак він ніколи не залишить третій район. Одна-єдина сльоза з’являється в кутику ока, але не котиться вниз, стає кристалом на холодному вітрі, набуває все більших розмірів, друга гігантська куля, яка не хоче обертатися разом зі світом, а відділяється й падає у безконечний простір.
Іван уже більше не є Іваном, я дивлюся на нього як лікар-практик, який вивчає рентгенівський знімок, бачу його скелет, затемнення від куріння на його легені, його самого я більше це бачу. Хто поверне мені Івана? Чому раптом він дозволяє мені так розглядати себе? Мені хочеться впасти на стіл, коли він просить рахунок, або впасти під стіл й потягнути туди скатертину, з усіма тарілками, келихами та приборами, навіть разом із сіллю, хоча я така забобонна. Не роби зі мною цього, скажу я, не роби зі мною цього, а то я помру.
Вчора я ходила на танці, до бару Еден.
Іван мене слухає, але чи справді він мене слухає? він мав би почути, коли я кажу, що була я на танцях, що мені хотілося щось зруйнувати, бо врешті я танцювала лише з огидним молодим чоловіком, я дивилась на нього, як ніколи ще не дивилася на Івана, а він танцював щораз нестримніше та відвертіше, плескав долонями та клацав пальцями. Іванові я кажу: Я жахливо стомилась, я надто довго була на ногах, я більше цього не витерплю.
Однак чи слухає мене Іван?
Поміж тим Іван питає мене, бо ми вже давно не бачились, чи я не хотіла б з ними піти в кіно, до Бурґу, там іде МІККІ МАУС Волта Діснея. На жаль, я не маю часу, бо мені не хочеться зараз бачитися з дітьми, передусім із дітьми, з Іваном — завжди, але не з дітьми, яких він відніме у мене. Я не можу бачити більше Бели й Андраша. Нехай без мене ростуть у них зуби мудрості. Мене не буде, як їх у них вириватимуть.
Маліна шепоче в мені: Вбий їх, убий.
Одначе в мені шепоче щось голосніше: Івана й дітей — ніколи, вони творять єдине ціле, я не можу їх вбити. Якщо станеться те, що має статися, то Іван, якщо він торкнеться до когось іншого, не буде більше Іваном. Я принаймні не доторкувалася ні до кого.
Я кажу: Іван.
Іван каже: Рахунок, будь ласка!
Це, напевно, якась помилка, це ж Іван, це лиш я весь час дивлюся повз нього, на скатертину, на сільничку, я втупила очі в виделку, могла б собі очі виколоти, понад його плечима дивлюсь до вікна й недбало відповідаю йому.
Іван каже: Ти смертельно бліда, тобі недобре?
Лише трохи невиспана, я мала б десь відпочити, мої друзі ідуть до Кітцбюля[383], Олександр та Мартін — до Ст. Антону[384], інакше я просто не відпочину, зима щороку стає все довшою, хто може стерпіти таку зиму!
Виходить, Іван справді думає, що йдеться про зиму, бо відразу радить мені, якнайшвидше поїхати. Я вже просто не дивлюся більше на нього, я бачу щось інше, поряд із ним — якась тінь. Іван сміється й розмовляє з тінню, він дуже веселий, надто розгнузданий, таким абсолютно розгнузданим він зі мною ніколи не був, і я кажу, так, звичайно, Мартін, а може й Фріц, але я мала б ще так багато зробити, ні, я не знаю. Так, ми будемо телефонувати.
Чи Іван теж думає, що раніше між нами було не так, а чи це видається лише мені, що раніше було інакше, аніж сьогодні. У мене в горлі застряг божевільний сміх, але оскільки боюся, що цього сміху потім я більше ніколи зупинити не зможу, я не кажу нічого й похмурнію дедалі дужче. Після кави остаточно німію, я курю.
383
…мої друзі їдуть до Кітцбюля… — Кітцбюль — містечко в Тиролі, один із найвідоміших центрів зимового спорту в Австрії.
384
…до Ст. Антону… — Ст. Антон — високогірне село в Тиролі, повітряний курорт та центр гірськолижного спорту.