До восьмої я читаю книжку. Бо вечеря готова, я вже намалювалася й зачесалася. «Даремно вдавати байдужість при спогляданні таких досліджень, предмет яких не може бути байдужим людській природі.»[387]
На це я наткнулася у той час, коли рішуче намагалася побороти вроджені людині ідеї. Намагаюся пригадати, бо всіх книжок вже не маю, хто займався сенсом моралі, Гатчесон[388], а чи Шефтсбері[389], однак сьогодні я втратила орієнтацію, хоча й отримала summa cum laude[390], та маю завжди такий вигляд, нібито провалилася. Палатальність мови. Я ще знаю слова, які вже багато років іржавіють на моїм язиці, і дуже добре знаю слова, які щодня тануть на ньому, або ті, які проковтнути, або ж вимовити я майже не в змозі. Це, властиво, не були самі речі, які я з часом усе менше могла купувати чи бачити, це були їхні назви слова, яких я не в стані була більше чути. Двадцять дека телятини. Як можна це вимовити? І не тому, що моє ставлення до телят — особливе. Або ж виноград, півкіло. Парне молоко. Шкіряний пасок. Усе зі шкіри. Яка-небудь монета, хоча б навіть шилінґ, не порушує для мене проблеми грошового обігу, девальвації або покриття у золоті, я лиш раптом відчуваю у роті шилінґ, легкий, холодний, круглий, цей шилінґ заважає мені, його хочеться виплюнути.
Іван ще лежить на ліжку, він має такий вираз обличчя, якого я в нього ще ніколи не бачила. Він напружено розмірковує, виглядає на те, що нікуди не поспішає, раптом він має час, щоб тут спокійно лежати, і я схиляюсь над ним, з руками, схрещеними на грудях, однак потім у мені все стискається, щоб Іван міг сказати: Сьогодні я неодмінно маю з тобою поговорити.
Потім він знову мовчить. Я затуляю обличчя руками, щоб не заважати йому, бо він мусить зі мною поговорити.
Іван починає: Я маю з тобою поговорити. Пам’ятаєш? я якось казав тобі, що дечого, все-таки, тобі не скажу. Однак якщо я… що ти робитимеш, якщо я?
Якщо ти? запитую я. Майже нічого не чути.
І якщо ти? повторюю.
Іван каже: Я думаю, що тепер маю тобі це сказати.
Я не питаю: Що ти маєш мені сказати? Бо він зміг би тоді говорити далі. Однак якщо б я і далі мовчала, він зможе мене запитати: Що б ти тоді…
Оскільки мовчанка надто довго тривати не може, я похитую головою й лягаю поруч із ним, ніжно гладжу його по обличчі, безупинно гладжу його, щоб він припинив напружено думати, щоб він не знайшов цих слів про кінець.
Чи це значить, що ти… що ти знаєш?
Я знову похитую головою, це нічого не означає, я нічого не знаю, а якби я це й знала або якби він мені це сказав, не було б на це відповіді, ні тут, ні тепер, ні взагалі на землі. Поки живу, відповіді на це не буде. Колись наше мовчазне лежання має скінчитися, я маю знайти сигарету для нього, а також для себе, маю їх запалити, і ми зможемо покурити ще раз, бо врешті Іван має йти геть. Я не можу дивитися, як він уникає на мене дивитись, я дивлюся на стінку й шукаю за чимось на стінці. Це не має так довго тривати, поки хтось одягнеться, бо може статися, що хтось інший не зможе цього пережити, і поки Іван, можливо, у напрузі ще думає і не знає, як йому піти геть, з яким словом, я вимикаю світло, він якось там віднайде вже вихід, у коридорі світиться світло. Чую, як за Іваном грюкають двері.
Мене лякає більш звиклий шум, Маліна відмикає двері. На якусь мить він зупиняється біля дверей до моєї спальні, і так як я хочу сказати йому щось привітне, а також хочу дізнатися, чи не втратила ще свого голосу, я кажу: Я тільки що пішла спати, я вже майже заснула, ти, напевно, теж дуже втомився, іди спати. Однак Маліна за якусь мить повертається зі своєї кімнати й іде крізь темінь до мене. Він умикає світло, і мене знову охоплює жах, він бере маленьку бляшану коробочку зі снодійним і рахує таблетки. Це мої снодійні таблетки, мене охоплює злість, але я не кажу нічого, сьогодні я взагалі не скажу більше нічого.
Маліна каже: Ти взяла уже три, думаю, що цього достатньо.
Ми вступаємо в суперечку, я бачу, що недалеко до того, щоб ми накинулися одне на одного. Ми не уникнемо цього зіткнення.
387
«Даремно вдавати байдужість при спогляданні таких досліджень, предмет яких не може бути байдужим людській природі.» — Цитата з передмови до першого видання праці Іммануїла Канта «Критика чистого розуму» (див. прим. до с. 65 [у електронній версії — прим. 129. — Прим. верстальника]).
388
Гатчесон — Гатчесон, Френсіс (1694–1747) — шотландський філософ, прихильник деїзму. Систематизував і розвинув етичні та естетичні ідеї А. Шефтсбері.
389
Шефтсбері — Шефтсбері, Антоні Ешлі Купер (1671–1713), граф — англійський філософ, естетик і мораліст. Розвинув вчення про гармонію, яка панує в світі та в людині, джерелом якої є Бог. У своїх діалогах утверджував ідею достоїнства і внутрішньої свободи людини. Предтеча деїзму.