Задовго до того, як я вперше почула Іванів вигук «gyerekek!» або «kuss, gyerekek![79]», він сказав мені: Ти, напевно, вже зрозуміла. Я не люблю нікого. Дітей, зрозуміло само собою, це — так, але більше нікого. Киваю, хоча цього я не знала, а для Івана це зрозуміло само собою, що і я вважаю це зрозумілим само собою. JUBILATE. Я зависла над прірвою, та пригадую все-таки, як треба було б почати: EXSULTATE.
Однак сьогодні, оскільки це перший день, що видався теплим, ми поїдемо на ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ[80]. Іван вільний після обіду, лише він може бути вільним після обіду, мати вільну годину, інколи навіть вільний вечір. Що діється з моїм часом, чи маю я вільні, чи невільні години, чи знаю свободу чи несвободу, про це ніколи не йдеться. Коли в Івана є вільна хвилина, ми лежимо на траві під лагідним сонцем на пляжі ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ, я захопила свої кишенькові шахи і за годину, постійно морщачи чола, після вимін, рокіровок, ґарде, після кількаразових погроз «шах», ми доходимо знову до пата. Іван хоче мене запросити в італійське кафе на морозиво, та вже не лишається часу, минув вільний час пополудні, ми маємо мчати до міста. Морозиво матиму іншого разу. У той час, як ми швидко прямуєм до міста, через Райхсбрюкке і Пратерштерн, Іван на всю гучність вмикає в машині радіо, хоча неможливо не чути його коментар стосовно манери їзди водіїв, але коли музика з радіо та швидкість їзди, коли гальмування миттєве й рушання з місця рвучке викликають у мене почуття пригоди й захоплення, знайоме оточення й вулиці, які ми минаємо, перетворюються враз на очах. Я міцно тримаюсь за ручки, і, так розіп’ята, хотіла б співати в машині, коли б мала голос, або казати йому: швидше, ще швидше; безстрашно я відпускаю ручки й закладаю руки за голову, я променію назустріч Набережній Франца Йозефа, Каналу Дунаю та Шоттенрінґу, бо Іван у захваті об’їжджає навколо старого міста, маю надію, що наша їзда по Рінґу, на який завертаємо зараз, триватиме довго, ми змушені зупинитись, але нам вдається протиснутись далі, праворуч я бачу університет, в якому навчалась, але він не такий, як тоді, не гнітить мене більше, а Бурґтеатер[81], Ратуша[82] й Парламент[83] потонули у повені музики, що лунає із радіо, це ніколи не має скінчитися, це повинно тривати ще довго, так довго, як фільм, якого ніде та ніколи ніхто ще не бачив, і в якому я бачу тепер оце чудо з чудес, бо він називається ЇДУ ПО ВІДНЮ З ІВАНОМ, бо він називається ЩАСЛИВА, ЩАСЛИВА З ІВАНОМ і ЩАСЛИВА У ВІДНІ, і ВІДЕНЬ ЩАСЛИВИЙ, я п’янію від цих захопливих серій образів, вони не зникають навіть тоді, коли машині різко гальмує, коли крізь вікно напливають теплі пасма повітря, яке пахне бензином, ЩАСЛИВА, ЩАСЛИВА, це означає щаслива, це має зватись щаслива, бо весь Рінґ потонув у музиці, я сміюся, бо ми різко рушаємо з місця, бо сьогодні не маю страху і не думаю вистрибнути із машини біля найближчого світлофора, бо хотіла б годинами їхати далі, співаючи тихо, так, щоб я чула, а Іван — ні, бо навколо лунає музика.
Auprés de ma blond
Я —
Що ти?
Я —
Що?
Я — щаслива
Qu'il fait bon
Ти щось говориш?
Нічого я не сказала
Falt bon, fait bon
Я скажу тобі це пізніше
Що хочеш пізніше?
Ніколи тобі цього не скажу
Qu'il fait bon
Та скажи вже
Тут стільки гуркоту, я не можу перекричати
Що ти хочеш сказати?
Не можу сказати цього голосніше
Qu'il fait bon dormir
80
Ґензегойфель — вкритий лісом піщаний острів на Старому Дунаї (див. прим. до с. 68 [у електронній версії — прим. 157. — Прим. верстальника]), на якому є один із найбільших у Відні відкритих басейнів.
81
Бурґтеатер — Федеральний музично-драматичний театр у центрі Відня, на Рінґу. Належить до найвідоміших традиційних німецькомовних театрів світу. Побудований у неоренесансному стилі в 1874–1888 рр.
82
Ратуша — будівля Віденського маґістрату на Рінґу, побудована в 1872–1883 рр. у неоготичному стилі.
83
Парламент — назва урядової будівлі в центрі Відня на Pінґу, побудованої в неокласичному стилі в 1873–1883 рр.