На острівці, який наніс гравій, принцеса зійшла з вороного, бо він не міг іти більше далі, вона бачила, як потік щораз більше мутнішав від мулу й злякалась, бо це було повені знаком. Принцеса не бачила виходу із того дивного краю, який творили лиш верби, вітер й вода, вона повільно вела свого вороного, затуманена царством самотності, замкненим у собі, завороженим царством, у яке довелось їй потрапити. Вона оглядалась, шукаючи місця ночівлі, бо сонце було вже низько, а страхітлива жива істота, в яку перевтілилася ця ріка, ревла все гучніше, дужчав звук її голосу, плескоту, нестримним ставав її регіт при каменях прибережних, ніжний шепіт у тихім закруті потоку, виру шипіння, невпинний гуркіт на дні, під усіма поверхневими шумами. Під вечір наблизились зграї сивих ворон, корморани почали обсідати берег, лелеки ловили рибу в воді, а болотяні птахи всіх видів кружляли з пронизливим вереском, відлуння якого розпинало повітря.
У дитинстві принцесі розповідали про цей грізний край на Дунаї, про його чарівні острови, де можна було померти від голоду, але й пізнати видіння, пережити найвищий захват у шаленстві загину. Принцесі здавалось, що острів пливе разом з нею, але її охопило жахом не від гуркоту хвиль потоку, — страх та подив були в ній самій, а також ніколи не знаний неспокій, який линув від верболозу. Щось надзвичайно грізне відходило з нього і тягарем лягало на серце принцеси. Вона досягнула краю світу людського. Принцеса схилилась над своїм скакуном, який знеможено впав на бік та видав із себе жалібний стогін, бо і він відчував, що виходу більше немає, згасаючим зором благав він прощення у принцеси, бо не міг її більше нести крізь воду та понад водою. Принцеса лягла в заглибину поряд з конем, її охопило жахом, якого ще досі не знала; зловісно шипів верболіз, він шелестів, сміявся, пронизливо скрикував та зітхав зі стогоном. Тьма вояків не гналася більше за нею, та обступила її безліч таємних істот, міріади листків тріпотіли на кошлатому вітті верб. Принцеса була у долині ріки, саме там, де вела вона в царство мертвих, розплющила широко очі й дивилась, як наступає на неї могутня колона живих тіней, і на хвилю, щоб не чути виття страхітливого вітру, заховала обличчя в долонях, та схопилася знову, занепокоєна якимсь дивним звуком, що нагадував човгання чи шарудіння. Не могла вона зрушити з місця ні вперед, ні назад, могла вибирати лише між водою та всевладністю верб, та в непроглядній темряві перед нею блиснуло світло, а так як знала, що не від людей може бути це світло, а лиш від духів, то йшла на нього, скам’яніла від жаху, зачарована та заполонена.
Було це не світло, а квітка[110], розквітла тієї буремної ночі, найчервоніша з червоних, і походження була вона неземного. Простягнула принцеса руку за квіткою, та долоня її разом з квіткою доторкнулась чиєїсь руки. Ущухнув вітер, замовкнув сміх верболозу, і в дивному, білому сяєві місяця, що сходив і осявав щораз тихші води Дунаю, упізнала вона перед собою незнайомця в чорнім плащі, він тримав її руку, а два пальці другої притулив до вуст, щоб вона знову не запитала, хто він, — та темні, теплі очі його всміхались до неї. Він був чорнішим, ніж перед тим чорнота, яка обступала її, вона припала до нього та опустилась помалу в обіймах його на пісок, він поклав їй на груди квітку, мов мертвій, та накрив плащем і її, і себе.
Сонце було вже високо на небі, коли незнайомець розбудив принцесу зі сну, який нагадував смерть. Правдиво безсмертних — стихії, він змусив мовчати. Принцеса і незнайомець почали розмовляти, ніби були вже віддавна знайомі, і коли один говорив, усміхався інший. Вони промовляли світлі та темні слова[111]. Повінь спала, і тільки сонце зайшло, принцеса почула, як встає її кінь, форкає та риссю біжить крізь хащі. Вона злякалася до глибини серця й сказала: Мушу йти далі, мушу йти проти течії вгору, йди зі мною, не лишай мене більше ніколи! Та незнайомець похитав головою, і принцеса запитала його: Ти мусиш вернутися до народу свого?
Він усміхнувся: Мій народ найдавніший з усіх відомих народів і розвіяний на всі сторони світу.
Тоді йди зі мною! вигукнула принцеса з болем та нетерпінням, але незнайомець сказав: Терпіння, май лиш терпіння, бо ти ж знаєш, ти знаєш. За ніч принцеса набула дару ясновидіння, тому сказала крізь сльози: Я знаю, ми зустрінемось знову.
110
…Було це не світло, а квітка… — Ремінісценція з вірша Пауля Целана «Найбіліший голуб злетів…» (із книги «Мак і пам’ять»).
111
…Вони промовляли світлі та темні слова… — Літературна цитата з поетичного діалогу Інґеборґ Бахман та Пауля Целана: поетична формула з вірша Бахман «Промовляти темні слова», який вона читала в Нієндорфі 1952 р. (див. «Хронологію життя та творчості…», рік 1952), та з поезії Пауля Целана «Корона» зі збірки «Мак і пам’ять».