Де? усміхнувшись, запитав незнайомець, і коли? Бо справжньою є лише нескінченна мандрівка.
Принцеса глянула на погаслу, зів'ялу квітку, яка лишилася на землі, стулила повіки й на межі сну сказала: Зажди лиш, дай мені подивитись!
Повільно вона почала свою розповідь: Буде це далі, вгорі ріки, знову почнеться переселення люду, і станеться це в іншому віці, зачекай, дай мені розпізнати, коли, це буде через двадцять сторіч, ти промовлятимеш, мов інші люди: Кохана…[112]
Що це таке, сторіччя? запитав незнайомець.
Вона взяла пригорщу піску і швидко просіяла її крізь пальці, сказавши при цьому: Це і є, приблизно, двадцять сторіч, а потім настане час[113], коли ти прийдеш і мене поцілуєш[114].
Тоді це станеться незабаром, сказав незнайомець, продовжуй!
Це станеться в місті одному, а в цьому місті на одній вулиці, розповідала принцеса далі, ми будемо грати в карти, я програю зіниці[115] свої, це буде в неділю.
Що це таке, місто й вулиця? — запитав незнайомець вражено. Принцеса здивувалася й відповіла: Ми скоро побачимо це, я знаю лише слова, але ми скоро побачимо, ти зраниш терном серце моє[116], ми стоятимемо перед вікном[117], дай лиш мені сказати! Це вікно буде повне квітів, на кожне сторіччя там стоятиме квітка, понад двадцять квіток, по цьому ми розпізнаємо, що стоїмо на непомильному місці, і всі ці квіти будуть такі, як оця!
Принцеса стрімко скочила на коня, хмари ставали для неї дедалі нестерпніші, бо незнайомець окреслив подумки свою та її першу смерть. Він більше нічого не заспівав на прощання, і вона поскакала назустріч своїй країні з блакитними пагорбами, яка з'явилася вдалині, у страхітливій тиші, з серцем, яке він зранив тим першим терном, і впала, скривавлена, зі свого вороного посеред двору замку[118], на очах у вірного почту. Та всміхалася й шепотіла, охоплена жаром:
Я знаю, так, я це знаю!
Я не купила письмового пульту, бо коштував він п’ять тисяч шилінґів і мав монастирське походження, це заважало мені, я не змогла б писати на ньому, бо немає тепер ні пергаменту, ні чорнила; та й панна Єлінек не була б у захваті, бо звикла вже до моєї машинки. Я швидко ховаю в одній із папок аркуші про принцесу Каґранську, щоб панна Єлінек не побачила, що я там написала, а втім важливіше, щоб ми нарешті щось «залагодили», і я сідаю позаду неї на трьох сходинках, які ведуть до моєї бібліотеки, впорядковую сторінки і диктую:
Вельмишановні панове.
Мою адресу та сьогоднішню дату панна Єлінек, напевно, уже написала, вона очікує, та мені нічого не спадає на думку і я просто кажу: Дорога панно Єлінек, напишіть, прошу Вас, що хочете, однак, панна Єлінек ніяковіє й не може знати, що означає тут «хочете», і знесилено я підказую: Напишіть, наприклад, за станом здоров’я, ах так, це було вже? напишіть що-небудь про зобов’язання, чи й це ми мали вже надто часто? годі, отож, просто — з подякою та найкращими побажаннями. Панна Єлінек виявляє деколи подив, але вона цього не показує, бо, окрім пана д-ра Кравані, який спеціалізується з неврології й одружиться з нею в липні, не знає жодних вельмишановних панів, сьогодні вона зізналася в цьому, я запрошена на весілля, їде вона до Венеції, і в той час, коли її потаємні думки кружляють навкруг поліклініки та влаштування квартири, вона заповнює мої формуляри, порпається у картотеці, в якій панує несамовитий хаос, знаходить листи, кілограми листів, з 1962, 1963, 1964, 1965, 1966 років, бачить, що всі її намагання навести у мене хоч будь-який лад марні, намагання, яким вона надає позмінно благальної форми: «відкласти», «підшити», «впорядкувати за різними темами», вона хоче завести алфавітну систему, хронологічну систему, відділити справи службові від справ приватних, панна Єлінек згідна на все, але я не можу їй пояснити, що відтоді, як знаю Івана, кожна мить, затрачена на такі заняття, видається мені змарнованою, що сама повинна дійти зі собою до злагоди, а впорядкування тієї купи паперу стає для мене усе байдужішим. Збираюся ще раз з думками й диктую:
Вельмишановні панове,
я дякую Вам за листа від 26-го січня[119].
Вельмишановний пане Шьонталь,
особа, до якої Ви тут звертаєтесь, яку, як Вам видається, Ви знаєте і навіть маєте намір побачити, взагалі не існує. Спробую пояснити, хоча вже шоста година ранку, хоча саме ця пора видається мені відповідною для пояснення, яке завинила Вам і стільком іншим людям, хоча шоста година ранку, і я давно мала б спати, але так багато є справ, які мені не дають заснути. Ви не просили мене ні на свято дітей, ні на свято мишей, а усі свята і заходи випливають, що зрозуміло, із потреби громадськості. Ви ж бачите, я намагаюсь дивитись на справу цю й у Вашому ракурсі бачення. Знаю, що ми домовлялись про зустріч, повинна була б принаймні зателефонувати до Вас, однак мені просто бракує слів, щоб змалювати Вам мою ситуацію, та й порядність не дозволяє, вона ж накладає табу на деякі речі. Привітний фасад, який Вам доводиться бачити, на який я й сама не раз покладаюсь, має, на жаль, щораз менше зі мною спільного. Ви не повірите в те, що маю погані манери, що заставляю чекати Вас із невихованості, бо манери — це майже єдине, що лишилось мені, і якщо б у школах ввели до навчального плану «манери», то це, безсумнівно, був би предмет, який найбільше мені б підходив, з якого я мала б найвищу успішність. Вельмишановний пане Шьонталь, уже кілька років, як це триває, часто тижнями, я не в стані підійти до дверей своєї квартири, піднести телефонну трубку, чи просто комусь подзвонити, я не в стані цього зробити й не знаю, як мені можна допомогти, мабуть, мені вже не можна допомогти.
112
…ти промовлятимеш, мов інші люди: Кохана… — Ремінісценція з вірша Пауля Целана «Даремно малюєш серця на вікні» (із книги «Мак і пам’ять»).
113
…потім настане час… — Ремінісценція з вірша Пауля Целана} «І я дивлюся на тебе…» (із книги «Мак і пам’ять»).
114
…коли ти прийдеш і мене поцілуєш… — Літературна цитата з вірша Пауля Целана «Як пригорща часу» (із книги «Maк і пам’ять»).
115
…ми будемо грати в карти, я програю зіниці… — Образна аналогія до вірша Пауля Целана «Спомин про Францію».
116
…ти зраниш терном серце моє… — Образна аналогія до вірша Пауля Целана «Тихо!» (із книги «Мак і пам’ять»).
117
…ми стоятимемо перед вікном… — Образна аналогія до вірша Пауля Целана «Корона» (із книги «Мак і пам’ять»).
118
…посеред двору замку… — Образна аналогія до вірша Пауля Целана «Даремно малюєш серця на вікні» (із книги «Мак і пам’ять»).
119
…я дякую Вам за листа від 26-го січня. — Тут і далі (с. 174, 184) дата 26-те січня має в тексті негативне смислове навантаження.