Я хочу сказати, що ми завжди спокійно і апатично приймали реальні факти, нам було абсолютно байдуже, до яких країн перейшли, чи перейдуть ті чи інші місцевості. Однак до Праги я їхала з іншими почуттями, ніж до Парижу, тільки у Відні жила я щоразу власним життям, хоч не реальним, але і не марним, тільки в Трієсті не чулась чужинкою, та з часом мені стає це чимраз байдужішим. Хоча це не є украй доконечним, але я хотіла б колись, і то, якомога швидко, напевно, ще цього року, поїхати до Венеції, яку ніколи не осягну.
Питання 7-е: ……?
Відповідь: Гадаю, що все це — помилка, могла б розпочати знову і дати Вам докладнішу відповідь, якщо тільки матимете до мене терпіння, а якщо при тім знову з’явиться помилка, то принаймні, буде новою. Ми не можемо більше нагнітати збентеження, нас же ніхто не слухає, десь у іншому місці зараз теж хтось ставить питання і хтось дає відповідь, метою яких є ще дивніші проблеми, щодня замовляють їх на наступний день, проблеми вигадують і пускають відразу в обіг, проблем, як таких, немає, про них лиш говорять, та саме тому про них і говорять. Я також чула лише про проблеми, інакше не мала б жодних, ми могли б з Вами просто сидіти, склавши руки, та й пити, було б то не зле, чи не так, пане Мюльбауер? Але ж уночі й самотою люди ведуть ератичні[189] свої монологи, які не зникають, бо людина — це темна істота, вона належить собі лиш у темряві, а вдень повертає до рабства. Ви зараз мій раб, та й мене Ви зробили своєю рабою, Ви невільник своєї газети, яка, радше, не повинна була б називатись НАХТАУСҐАБЕ, Ваша рабськи залежна газета для тисяч рабів…
(Пан Мюльбауер натискає на кнопку й вимикає магнітофон. Я не чула, щоб він сказав: дякую Вам за розмову. Пан Мюльбауер надзвичайно розгублений, він готовий повторити це інтерв’ю, навіть вже завтра. Якби тут була панна Єлінек, я знала б, що відповісти, — що я буду зайнята, чи захворіла, чи поїхала геть. У мене з’явиться термінова справа, про що вже домовлено. Пан Мюльбауер втратив півдня, він це дає зрозуміти, невдоволено запаковує магнітофон і мовить мені на прощання: Цілую Вам ручку).
До Івана по телефону:
О, нічого такого, я тільки
Який в тебе голос, мабуть ти спала
Ні, я просто стомилася, сьогодні півдня
Ти сама, а чи люди
Так, вже пішли, та півдня
Я намагався півдня
Я втратила цілих півдня
В Іванові чується більше життя, ніж в мені. Якщо він не змучений, то весь він — суцільний рух, але коли втомиться, то набагато більше, ніж я, і тоді сердиться на різницю між нами у віці; він розуміє, що злий, хоче злим бути, сьогодні він має бути винятково на мене розгніваним.
Як ти боронишся!
Навіщо боронишся?
Нападати потрібно, ну, нападай!
Покажи мені руки, та ні, не долоні
Я не вмію читати з руки
Це видно по шкірі рук
У жінок я відразу це бачу
Однак цього разу я виграла, по моїх руках не побачиш нічого, шкіра не вкрита зморшками. Та Іван накидається знову.
Я часто бачу це на твоєму обличчі
Тоді ти мала вигляд старої
Деколи ти виглядаєш зовсім старою
Сьогодні ти виглядаєш на двадцять років молодшою
Смійся більше та менше читай, більше спи, менше думай
Це ж старить тебе, що ти робиш
Сірі й брунатні сукні додають тобі віку
Пожертвуй свої жалобні сукні в Червоний Хрест
Хто дозволив тобі носити ці похоронні сукні?
Звичайно, я злий, мені хочеться злитись
Ти зараз у мене виглядатимеш молодою, я вижену з тебе старість!
Іван, який на хвилю заснув, прокидається, а я повертаюсь з екватора, вражена все ще випадком, що стався мільйони років тому.