У кафе Ландман[194] на мене чекає болгарин, він сказав Ліні, що саме приїхав з Ізраїлю і хоче зі мною поговорити, намагаюся відгадати, хто ж це мені надсилає вітання, кого могло спіткати нещастя, що сталося з Гаррі Ґольдманом, якого я вже давно не бачу у Відні, сподіваюся, це не пов’язано з міжнародною ситуацією, маю надію, що не створюється якийсь новий комітет, що не треба сплатити кілька мільйонів, не треба брати до рук лопату, я не можу дивитись на лопати й мотики з того дня в Клаґенфурті, коли мене й Вільму поставили до стіни для того, щоб розстріляти, я не можу чути пострілів з часу того карнавалу, тієї війни, того фільму. Сподіваюся, він передасть вітання. Виявляється, ясна річ, це щось зовсім інакше, та, на щастя, я маю ще грип і гарячку 37,8, і не можу, звісно, здійнятись до нових звершень і в щось встрявати. Не можу дивитися на жодні місця подій, та як я маю сказати, що моє місце на Унґарґассе? Це мій край на Унґарґассе, який я повинна втримати, укріпити, мій єдиний край, який має стати для мене твердинею, який бороню, за який тремчу, за який борюся, готова померти, тримаю його в своїх смертних руках, я оточена ним навіть тут, коли переводжу дух перед кафе Ландман, край мій, якому загрожує помста всіх інших країн. Пан Франц вітає мене вже з порога, нерішуче він оглядає повну людей кав’ярню, але я, недбало вітаючи, минаю його, обходжу по колу залу, бо столик мені не потрібен, пан з Ізраїлю чекає на мене вже з півгодини, це термінова справа. Якийсь чоловік тримає в руці, демонстративно виставивши її наперед, німецький часопис ШПІҐЕЛЬ, обернений заголовком до тих, хто заходить, але з моїм паном я домовилася тільки про те, що до нього підійде блондинка, одягнена в блакитне весняне пальто, хоча весна іще не настала, та погода міняється з дня на день. Пан із часописом підносить руку, хоча сам не встає, а оскільки більше ніхто на мене не дивиться, він міг би бути тим чоловіком, який виявляв настирність. Так, справді, це він, бо, щось шепоче ламаною німецькою, я розпитую про своїх друзів у Тель-Авіві, у Гайфі, в Єрусалимі, але цей чоловік не знає нікого з моїх знайомих, він сам не з Ізраїлю, хоча був там ще кілька тижнів тому, мав довгу й виснажливу подорож. Я замовляю у пана Адольфа велику каву із молоком, я не питаю: Що Ви від мене хочете, хто Ви такий? де Ви отримали мою адресу? Що привело Вас до Відня? Чоловік цей шепоче: Я із Болгарії. Ваше прізвище взяв із телефонної книги, це була моя остання надія. Столиця Болгарії, здається, Софія, проте цей чоловік — не з Софії, розумію, що не кожен болгарин може жити в Софії, та стосовно Болгарії мені більше нічого не спадає на думку, кажуть, що завдяки йогуртові усі там живуть надзвичайно довго, та мій болгарин не виглядає ані старим, ані молодим, риси обличчя його неможливо запам’ятати, він невпинно тремтить, крутиться в кріслі, хапає себе за ноги. Витягує з папки газетні статті, які повирізував із німецької преси, велику сторінку із ШПІҐЕЛЯ, киває, я маю це прочитати, негайно, зараз і тут, ідеться про конкретну хворобу, morbus Buerger[195], болгарин п’є малу чорну каву, а я мовчки розмішую ложечкою свою велику каву із молоком і швидко читаю, що написано про хворобу Бюрґера, у вирізках — лиш нефахова інформація, однак видно, що morbus цей унікальний і надзвичайно незвиклий; з нетерпінням підводжу погляд, не знаю, чому болгари цікавляться хворобою Бюрґера. Болгарин трохи відсовується разом із кріслом від столика, вказує на свої ноги, це він хворий і на morbus Buerger. Кров ударяє мені у голову, її пронизує шалений біль, це не сон, удар цього разу вдався болгаринові, що я маю робити тепер в кафе Ландман із цим чоловіком та його жаским morbus’oм, що зараз зробив би Маліна, яких би вжив заходів? Болгарин, однак, зберігає цілковитий спокій і каже, що терміново йому мають бути ампутовані обидві ноги, а у Відні у нього закінчились гроші, йому потрібно поїхати до Ітцегьо, де працюють спеціалісти із цього morbus’a. Я курю, мовчу і чекаю, при собі я маю лише двадцять шилінґів, уже минула п’ята година, банки закрились, а morbus тут. За сусіднім столом пан професор Малер, ледве тамуючи гнів, кричить: Прошу рахунок! Пан Франц відгукує радісно: Вже іду! і втікає, а я — вслід за ним. Терміново маю телефонувати. Пан Франц каже: Щось сталося, ласкава пані? Ви, загалом, не до вподоби мені, склянку води для ласкавої пані, Пеппі, та тільки presto[196]! У гардеробі я риюсь в торбинці, але там немає записника з телефонами, шукаю в довіднику номер мого бюро подорожей, pikkolo[197], малий Пеппі, приносить склянку води, я риюсь в торбинці й знаходжу таблетку, яку не можу від надміру хвилювання переламати навпіл, засовую її цілу до рота і запиваю водою, таблетка мені застрягає в горлі, а малий Пеппі волає: Ісус-Марія-і-Йозеф, ласкава пані так кашляє, чи не краще мені покликати пана Франца!.. Однак номер я вже знайшла, телефоную, чекаю й п’ю воду, мене з’єднують далі, пан Сухи є ще в бюро. Пан Сухи повторює педантично й гугняво: Від імені милостивої пані прийде один чужоземець, квиток 1-го класу до Ітцегьо, один напрямок, та ще — готівкою тисячу шилінґів, не терміново, ми залагодимо, з задоволенням, не турбуйтеся, ласкава пані, цілую ручку!
194
Кафе Ландман — одна з так званих «великих» віденських кав’ярень поряд із Бурґтеатром на Рінґу.