Стою якусь хвилю біля гардеробу й курю, пробігає пан Франц, фалди фрака його розвіваються, він киває мені люб’язно, я люб’язно киваю у відповідь, мені треба іще покурити і зачекати. За кілька хвилин повертаюсь до столика з morbus’oм. Прошу болгарина відразу йти до мого бюро подорожей, потяг відходить за три години, пан Сухи усе залагодить. Гукаю: Прошу рахунок! Пан професор Малер, якому киваю ніяково, дякуючи за те, що пізнав мене, кричить голосніше: Прошу рахунок! Пан Франц пробігає й озивається на ходу: Вже іду! Кладу на столі двадцять шилінґів і даю зрозуміти болгаринові, що рахунок оплачено. Не знаю, що йому побажати, кажу: щасливої Вам дороги!
Іван каже: Ти знову дала себе ошукати.
Але ж Іване!
Маліна каже: Знову ти вклепалася до халепи, і тисяча шилінґів на дорожні витрати! Я на це: Ти ж, звісно, зовсім не такий дріб’язковий, я маю детальніше тобі пояснити, це ж страхітливий morbus.
Маліна відповідає розважливо: без сумніву, пан Сухи телефонував, твій болгарин справді заходив. Бачиш! кажу, якщо він не має morbus’a і не втратить обидві ноги, то це добре, але якщо він усе-таки має його, ми мали допомогти. Маліна каже: Не роби собі клопотів, я вже це якось влаштую.
Ані години довше я не змогла сидіти сьогодні з хворим на лепру в кафе Раймунд[198], хотілось мені відразу зірватися й піти вимити руки, не зі страху перед зараженням, а лиш для того, щоби позбутись думок про лепру, які перейшли на мене через потиск руки, а вдома хотіла промити очі водою з бором, щоб вони могли заспокоїтись після того, як побачили роз’їдене нею обличчя. Та ще перед єдиним цього року польотом, всього на два дні до Мюнхену і назад, бо на довше не можу залишити вже Унґарґассе, замовила я таксі й надто пізно помітила, що водій там без носа, ми вже їхали, бо я легковажно сказала: Швехат, аеропорт! і зауважила це лиш тоді, коли він обернувся до мене, щоб запитати, чи можна йому курити, отак, без носа, я їхала аж до Швехата[199] і лиш там з валізкою вийшла. Та в залі я передумала й попросила політ мій анулювати, після чого відразу ж поїхала іншим таксі у зворотному напрямку. Увечері Маліна був здивований, чому це я вдома, замість того, щоб бути в Мюнхені. Я не могла летіти, то була погана прикмета: справді, літак цей не долетів до Мюнхену, а приземлився з запізненням та попсутим шасі в нюрнберзькім аеропорту. Я не знаю, чому такі люди трапляються на моєму шляху, і чому неодмінно від мене щось хочуть. Сьогодні прийшло два французи, їхніх імен я навіть не розібрала, вони мали рекомендацію від знайомих і просиділи без жодних причин та пояснень, я просто не знаю, чому люди приходять до мене у дім і сидять там годинами, чому замовчують свої наміри. Можливо, вони й не мають будь-яких намірів, проте не йдуть геть, і я не можу телефонувати. Я тоді рада, що Франсез і Троллоп ще якийсь час залишаються в мене, на моєму утриманні, завдяки їм маю привід на півгодини вийти з кімнати, бо мають отримати кіт-кет та дрібно посічені свіжі легені, після чого вони, вдоволені, розгулюють по кімнаті, зосереджують увагу гостей на собі й розуміють, що їхня присутність мене виручає.
198
Кафе Раймунд — одна з віденських літературних кав’ярень біля Фолькстеатер — Народного театру, після 1945 р. — місце зустрічі молодих літераторів.
199
Швехат — промислове місто на південному сході від Відня, неподалік від нього — міжнародний Віденський аеропорт.