Щонайменше за місяць термін перебування котів у мене вже вийде, вони змушені будуть повернутися на Гоге Варте або їх вивезуть на село, Франсез підросте й незабаром окотиться, після чого її треба буде стерилізувати, Іван теж так вважає, я розмовляла з ним про майбутнє Франсез, він радше за, аніж проти, а я не дала по собі розпізнати, що не хотіла б бачити Франсез дорослою кішкою, спостерігати, як у неї розвинеться потяг, нехай вона залишається маленькою кішкою, яка ніколи не матиме кошенят, бо я хотіла б, щоб усе залишилось так, як є, щоб Іван за найближчі місяці теж не став старшим. Але цього я не можу сказати навіть пану Копецькому, який про котів знає все, якось він мав їх аж двадцять п’ять, і чотирьох усе ще тримає, він знає також усе про поведінку рифських мавп, про різні види щурів та надзвичайні їхні прикмети, але я вже не можу слухати, а тим паче, запам’ятати те, що він так весело розповідає про всіх цих котів, про ревність сіамської кішки, Рози Стамбулу, про самогубство його улюблениці, персіянки Аврори, яка, він і досі не може цього осягнути, викинулась із вікна. Франсез — не сіамська чи перська, а просто делікатна смугаста середньоєвропейська дворова кішка, яка походить із Відня, без жодної раси, а Троллоп, який їй доводиться братом, видався білим, з кількома чорними плямами, він флегматичний, умиротворений, ніколи так жалісно не нявчить, як Франсез, правдивий коцур, який поважно мурчить, стрибає до мене на ліжко, сидить на спині, коли я читаю, дістається до мого плеча і заглядає до книжки. Бо Франсез і Троллоп охоче зі мною читають. Коли я їх проганяю, видряпуються по полицях бібліотеки й ховаються за книжками, де тяжко працюють, аж поки не розхитають кілька книжок і скинуть їх з гуркотом на підлогу. Так я можу дізнатись, де вони заховались та бешкетують. Надійшов уже час, щоб Бела й Андраш забрали своїх котів, або щоб Іванова мати відправила їх на село. Пану Копецькому я сказала лише, що їх взяла тимчасово, поки друзі мої, якісь там друзі, хто саме, я не уточнюю, не повернуть до Відня з мандрівки. Маліну прошу натомість, щоб мав ще трохи терплячості, він не перечить проти котів, однак коти у нашій квартирі, які розкидають його папери, змітають усе з письмового столу, і в моменти, коли ми найбільше того не очікуємо, скидають книжки з полиці, це щось таке, з чим надовго миритися він не зможе. Останнім часом він відчуває по всій квартирі запах сечі, я до цього звикаю, проте Ліна підтримує Маліну, вона ставить мені ультиматум: або вона, або ці коти.
Маліна каже: Це ще одна із твоїх прекрасних ідей, до скриньки з піском ти ніколи не зможеш їх призвичаїти, вони не сприймають тебе серйозно, придбай собі морських свинок, папуг чи канарок, ні, лише не папуг, для мене вони галасливі надміру! Маліна не толерує двох бешкетних котів, що належать двом дітям, Маліна дбає про спокій для себе, не хоче чути, що Франсез і Троллоп — милі, потішні та пустотливі. Та коли я забуду нагодувати тих милих котів, Маліна пам’ятає про це, він їх годує так, наче робив це завжди, не забуває ніколи. Такий, власне, Маліна, і така, на жаль, я.
Сьогодні Ліна поважно нагадує, що рік тому я хотіла зробити перестановку в квартирі, не загалом у квартирі, звичайно, а переставити деякі меблі, та ще до того, як Ліна почне пояснювати, що час уже щось робити, я поміж іншим кажу: Іншим разом, і гукнемо тоді чоловіків двох на поміч! Ліна сопе: Чоловіків! Милостива пані, нам не потрібні для цього жодні чоловіки! Вона пересунула вже на п’ять сантиметрів мій секретер, я починаю допомагати, все-таки, це мій секретер, та він ані руш, видається тяжчим, аніж тисяча метрів кубічних дуба. Пропоную Ліні найперше розвантажити секретер, звільнити шухляди, я бурмочу: чи не могли б Ви з цієї нагоди, це ж така визначна нагода, взяти шухляди і трохи зробити…, ні, нічого я не сказала. Дивлюся в задумі на кількарічний порох. Ліну сьогодні чіпати не можна, а то вона, напевно, ще скаже, що й так тут щотижня «проходиться». Ліна страшенно сопе: Цілую ручку, цілую ручку, одначе комод цей жахливо тяжкий!
Я: Але ж Ліно, гукнімо чоловіків, виставмо кожному з них по пиву, даймо шилінґів по десятці, і всіх справ! Бо Ліна повинна збагнути, що важить вона для мене, як я ціную її зусилля, я навіть готова виставити безліч пива безлічі чоловіків, бо без неї ні я, ані Маліна не зможемо обійтися. І я, і Маліна не хотіли б, щоб вона тут у нас надірвалась, дістала килу чи серцевий напад, вона не повинна пересувати жодних шаф і жодних комодів. Ліна сильніша від мене, удвох волочимо секретер з однієї кімнати до іншої, хоча, звичайно, понад восьмидесяти відсотків ваги припадає на Ліну. До того ж сьогодні я на Ліну недобра, бо вона мені не дозволяє нічого, вона ніколи мені не дозволяє нічого, а зараз ревнує до якихось чоловіків, на яких я хотіла видати двадцять шилінгів, «викинути на вітер», бурчить Ліна. Я знову зробила усе не так, як потрібно. Ліна і я фатально залежимо одна від одної, ми взаємопов’язані, хоча вона ні собі, ні мені не дозволить жодних чоловіків із пивом, хоча тільки вона має право мені дорікати вголос, у той час, коли я — лиш про себе, але подумки я її теж критикую. Тому уявляю собі той день, коли жодна людина не залежатиме від іншої, коли житиму зовсім сама в помешканні, де Ліну замінить декілька невеликих машин, досить буде натиснути кнопку, щоб без зусиль підняти і переставити секретер. Ніхто вже не буде вічно всім дякувати, допомагати усім та потайки бути на всіх розгніваним. Ніхто не матиме ані користі, ані шкоди. Однак потім я бачу себе перед тими електромашинами, від купівлі яких Ліна мене раз на рік відмовляє, одначе сьогодні радить купити. Каже, що нині без електромлинка для кави та без електричного витискача соку із апельсинів жити вже неможливо. Але ж я так рідко п’ю каву, а на витискання соку із апельсинів для Маліни у мене ще вистачить сил. Маю, щоправда, порохотяг, холодильник, та принаймні раз на рік Ліна хотіла б побачити нашу квартиру перетвореною на фабричний цех із машин, вона з притиском каже: Нині кожен вже все це має, а тим паче, пани!