Про цей третій контакт із ним через газету, який був мало приємним і знову мав однобокий характер, ми ніколи не говорили, так, ніби його він зовсім не стосувався, особливо мене. Бо в тім втраченім часі, коли ми ще не могли запитати один в одного імені, а тим паче, розповісти щось про своє життя, я називала його для себе «Євгеній», бо «Принц Євгеній[29], шляхетний лицар» — це була моя перша пісня, яку я мусила вивчити, і водночас перше чоловіче ім’я; воно відразу мені сподобалось, як і назва міста «Белґрад», екзотичність й значущість якого розвіялися лише тоді, коли з’ясувалося, що Маліна не з Белґраду, а всього-на-всього, як і я, з-під кордону із Югославією, і не раз, як колись, ми говоримо ще один одному щось словенською чи по-венедськи: Jaz in ti. In ti in jaz[30]. А взагалі ми не маємо абсолютно потреби говорити про наші минулі хороші дні, бо дні стають усе кращими, і я зі сміхом згадую ті часи, коли злостилась на Маліну, що так довго давав мені марнувати час з іншими та на інше, за що я засудила його на вигнання з Белґраду, позбавила імені, ще й вигадувала таємничі історії — часами був він авантюристом, або філістером чи шпигуном, а коли я була у кращому гуморі, забирала його з дійсності й оселяла в казки та легенди, називала його Флорізелем[31], Дроздобородом[32], але найбільше любила його перевтілювати в образ святого Юрія, який убив змія, щоб міг з'явитися Клаґенфурт[33], на тому великому багновищі, де не росло нічого, щоб могло там постати моє перше місто; і ось, після стількох пустих ігор я, зовсім знічена, повернулася у зневірі туди, до єдино слушної думки, що Маліна справді у Відні, і що я в цьому місті, де мала стільки можливостей, щоб зустріти його, та постійно з ним розминалась. Я навіть висловлювалась щодо Маліни, коли йшла розмова про нього, хоч траплялося це не часто. Є ще один гидкий спогад, хоч сьогодні він не завдає мені жодного болю: я мала потребу вдавати, ніби теж з ним знайома, ніби знаю дещо про нього, і жартувала, як і всі інші, коли звучала комічна й ница історія про стосунки Маліни з пані Йордан. Сьогодні я знаю, що Маліна з пані Йордан ніколи нічого «не мав», як це тут називають, що й Мартін Раннер не мав із нею жодних таємних зустрічей на Кобенцлі, вона ж бо його сестра, та головне, що Маліну неможливо собі уявити в стосунках з жінками іншими. Можливо, Маліна знав жінок і до мене, він знає чимало людей, отже й жінок, але це не має жодного значення відтоді, як живемо ми разом; щось подібне мені не спадає на думку, бо всі підозри мої та тривоги, пов’язані з Маліною, розвіялись перед його здивуванням. Окрім того, молода пані Йордан не була ніколи тією жінкою, про яку довго ходили плітки, ніби їй належить відомий вислів «Я займаюся політикою потойбічності». Сказала вона це в момент, коли асистент її чоловіка зненацька застав її на колінах за шуруванням підлоги, і вона дала йому зрозуміти своє презирство до власного чоловіка. Усе це було інакше, це зовсім інша історія, це може бути колись спростоване. Із постатей, витворених обмовою, з’являться постаті справжні, розкріпачені та величні, такі, яким нині для мене став Маліна, він більше не витвір пересудів, а сидить обіч мене невимушено або поряд зі мною йде містом. Для інших уточнень час іще не настав; це буде згодом. Не сьогодні.
Я питаю себе відтоді, як між нами усе так склалося, як же воно насправді, що ми одне для одного важимо, я і Маліна, коли ми такі несхожі, настільки різні, і це — не питання статі або характеру, стійкості його екзистенції та хисткості в мене. Маліна, звісно, не провадив ніколи життя конвульсивного, як я це робила, він ніколи не марнував часу на всілякі дурниці, на пусті телефонні розмови, ніколи не боявся невідомо чого, ніколи не потрапляв у халепу, і поготів не простоював перед дзеркалом по півгодини, не витріщався на себе, щоб потім мчати кудись, завжди запізнюючись, бурмочучи вибачення, ніяковіючи при запитаннях та відповідях. Мені здається, що й сьогодні ми маємо мало спільного, один терпить іншого, подивляє йому, але мій подив — допитливий (чи може Маліна взагалі дивуватися? я вірю в це щораз менше), а неспокійно мені від того, що моя присутність ніколи його не бентежить, бо він сприймає її, коли цього хоче, і не сприймає, коли немає чого сказати, так, ніби ми постійно не ходимо один перед одним в квартирі, ніби в усіх повсякденних діях один одного не помічаємо і не чуємо. Мені здається тоді, його спокій випливає і того, що моє Я для нього надто мізерне і надто знайоме, так, ніби він викинув мене із себе, непотріб, зайву людську істоту, так, ніби я походжу тільки з його ребра й була йому завжди непотрібна, хоч водночас я для нього — якась невідворотна темна історія, яка супроводжує його власну історію, хоче її доповнити, яку він, однак, відділяє та відмежовує від своєї ясної історії. Ось чому я повинна щось із ним з’ясувати, найперше я мушу й можу саму себе перед ним з’ясувати. Він не має нічого з’ясовувати, ні, він ні. Роблю порядки в передпокої, хочу бути поблизу дверей, бо він зараз прийде, ключ повертається в дверях, я відступаю на кілька кроків, щоб він не спіткнувся об мене, він замикає двері на ключ, і ми в один голос привітно мовимо: добрий вечір. Я іду із ним коридором і ще щось кажу:
29
Принц Євгеній — Принц Євгеній Савойський (1663–1736) — славетний австрійський полководець, переможець над турками в битві під Белґрадом 1717 р.
31
…називала його Флорізелем… — Флорізель — Принц Флорізель, герой однойменного роману Роберта Люіса Стівенсона (1850–1894).
32
…Дроздобородом… — Дроздобород — персонаж зі збірника народних німецьких казок «Дитячі та родинні казки» братів Ґрімм: Якоба (1785–1863) та Вільгельма (1786–1859) «Король Дроздобород».
33
…в образ святого Юрія, який убив змія, щоб міг з’явитися Кляґенфурт… — За легендою, Клаґенфурт постав на місці багновища, де жив змій, якого убив святий Юрій.