Звісно, я завжди цікавилась чоловіками, однак це не означає іще, що маєш усіх їх відразу любити, більшості з них я взагалі не любила, вони завжди викликали в мене цікавість, уже навіть в момент, коли думаєш: що зараз буде після укусу в плече, чого він від цього очікує? Або хтось повертається до тебе спиною, на якій колись невідома жінка, задовго до тебе, протягла нігтями, своїми п’ятьма гострими кігтями, цих п’ять рубців, не завжди зримих, ти зовсім розгублена, щонайменше збентежена, що маєш робити з цією спиною, яка безнастанно тобі демонструє спогад про колишній екстаз, а чи напад болю, який біль ти маєш іще відчути, до якого екстазу дійти? Упродовж дуже тривалого часу я взагалі не мала будь-яких почуттів, бо в тих роках я набиралася розуму. Тільки моя голова, звісно, як і в усіх інших жінок, завжди була попри того зайнята чоловіками, причини я вже назвала, і я певна, що голови чоловіків, навпаки, дуже мало були зайняті мною, хіба що під вечір, наприкінці роботи, або, ймовірно, у вихідні.
| Маліна: | Без жодних винятків? |
| Я: | Ні! Все-таки є один. |
| Маліна: | Як дійшло до цього єдиного винятку? |
Це ж зовсім просто. Ти маєш лише випадково когось зробити досить нещасним, не помогти, скажімо, виправити якусь дурницю. Якщо ти певна, що справді принесла комусь нещастя, тоді й він думатиме про тебе. Зазвичай, одначе, більшість чоловіків робить жінок нещасними, і взаємності тут немає, бо ми маємо справу із природним нещастям, невідворотним нещастям, яке виникає із хвороби чоловіків, тієї, через яку жінки мусять думати так багато, і, заледве навчившись чогось, знову мають вчитися наново, бо, коли маєш про когось постійно думати й виробляти до нього в собі почуття, то стаєш тоді справді нещасною. Окрім того, нещастя подвоюється, потроюється, стає у стократ тяжчим. Хто хотів би його уникнути, мав би просто щоразу поставити крапку на всьому протягом кількох днів. Це неможливо, бути нещасною, оплакувати когось, якщо той хтось не зробив тебе ще справді глибоко нещасною. Ніхто не плаче услід наймолодшому чи найвродливішому, найкращому чи найрозумнішому чоловікові всього лиш за кілька годин. Однак півроку, проведені разом із викінченим базікою, загальновизнаним дурнем, з гидким слабаком, одержимим химерними звичками, це похитнуло вже не одну сильну й розумну жінку, штовхнуло на самогубство, згадай, будь ласка, хоча б Ерну Дзанетті, яка через того доцента театрознавства, подумай тільки, через якогось там театрала! проковтнула, кажуть, сорок снодійних таблеток, а вона не єдина, йому навіть вдалося відучити її від куріння, бо сам він не зносить диму. Чи мала вона, окрім того, ще й перейти на рослинну їжу, я не знаю, однак, безсумнівно, було там ще кілька паскудств. Та, замість радіти з того, що цей йолоп, на щастя, залишив її, і з наступного ж дня курити по двадцять сигарет на добу та їсти, що заманеться, вона, загубивши голову, робить спробу піти з життя, нічого кращого їй не спадає на думку, бо впродовж кількох місяців вона думала тільки про нього, від нього страждала, а звичайно, також і від того, що бракувало їй нікотину, що мала обходитися лиш тільки салатом і морквою.
Маліна не може стримати сміху, хоча удає переляк: Однак ти ж не будеш стверджувати, що жінки нещасливіші, порівняно з чоловіками.
Ні, звичайно, що ні, я тільки кажу, що нещастя жінок цілковито невідворотне й аж ніяк не потрібне. Я хотіла поговорити лише про види нещастя. Порівнювати не можна, а про загальне нещастя, яке так тяжко вражає усіх людей, ми сьогодні говорити не будемо. Я тільки хотіла тебе трохи втішити й розповісти дещо комічне. Я, наприклад, дуже була невдоволена, бо мене жодного разу не зґвалтували. Коли я переїхала жити до Відня, у росіян уже пропала охота ґвалтувати віденок, та й п’яних американців ставало все менше, хоча, як насильників, їх ніхто особливо не цінував, у зв’язку з чим про їхні геройські вчинки ходило набагато менше розмов, ніж про подвиги росіян, бо благочестивий, побожний страх має, звичайно, своє підґрунтя. Це означає — від п’ятнадцятирічних дівчат до старезних жінок. Деколи можна було прочитати в газетах про двох негрів, одягнених в уніформу, однак вибач, двоє негрів на всю землю Зальцбурґ, це ж надто нікчемна кількість на стількох жінок цього краю, а чоловікам, яких я знала або й не знала, які повз мене проходили в лісі, або бачили, як я сиджу на камені понад струмком, беззахисна, самотня, ніколи не спало таке на думку. Це може видатись неможливим, однак за винятком кількох п’яних, кількох сексуальних убивць, та кількох інших чоловіків, про яких теж пишуть в газетах як про злочинців, якими керують сліпі інстинкти, жодному нормальному чоловікові з абсолютно нормальними потягами не спала на думку ідея, що зовсім нормальна жінка хотіла б зовсім нормально бути зґвалтованою. Це, звичайно, випливає із факту, що чоловіки — ненормальні, одначе їхні відхилення, їхня феноменальна відсутність інстинкту стала настільки звичною, що неможливо більше охопити єдиним поглядом картину хвороби в повному обсязі. У Відні, однак, це могло б бути інакше, це не мало б бути настільки кепсько, бо це місто створене для повійництва, яке стало тут всезагальним. Тобі вже нелегко буде згадати перші повоєнні роки. Відень був, м’яко кажучи, містом із дуже химерними звичаями. Цей час, одначе, витравили з його анналів, більше немає людей, які б про це говорили. Говорити відкрито не боронив ніхто, втім про це не прийнято говорити. У свята, навіть якщо це були дні святої Марії, Вознесіння або Дні Республіки, громадян змушували йти в ту частину Штадтпарку, яка межує із Паркінґом, з Рінґом, іти до цього жахливого парку й відкрито робити там те, що вони тільки хотіли або могли, надто тоді, коли розцвітали каштани, однак і пізніше, коли вони дозрівали, тріскались і падали вниз, на землю. Напевно, не існувало нікого, хто б не зустрів там усіх інших знайомих парами. Хоча все відбувалося мовчки, майже байдуже, можна було б говорити навіть про сцени, які трапляються лиш у жаских видіннях, до повійництва, яке стало тоді всезагальним, були причетними на той час усі мешканці міста, кожна мала хоч раз лежати із кожним на зім’ятій траві, або, обперта об мур, стогнати, тяжко дихати, деколи всі водночас, поперемінно чи в різнобій. Усі переспали тоді між собою, усі один одного використали, та сьогодні нікого не має це дивувати, що плітки майже зовсім уже перестали циркулювати, бо ті ж самі чоловіки та жінки нині чемно вітаються, так, мовби нічого й не сталося, чоловіки скидають із голови капелюха, цілують руку жінкам, які проходять легкими кроками повз Штадтпарк, пошепки вимовляють вітання, тримають в руках елеґантні торбинки та парасольки, мають улещений вигляд. Власне кажучи, саме тих часів сягають початки відомого хороводу, який сьогодні давно вже не анонімний