Саме зараз я й не радію, часом не маю жодних підстав для радості. Знаю, мені потрібно частіше радіти.
(Я ж не можу сказати сама моїй радості, моєму життю, ім’я яким Іван: ти єдиний для мене життя і радість! бо тоді я швидше можу Івана втратити, я його й так вже часами втрачаю, і я помічаю це цими днями за сталою відсутністю радості. Не знаю, відколи Іванові вдається вкоротити мені життя, я мушу якось почати з ним говорити.)
Бо мене хтось убив, бо мене хтось постійно хотів убити, і тоді я теж почала когось подумки убивати, тобто не подумки, це було чимось іншим, подумки ніколи багато не зробиш, це вийшло якось інакше, я навіть це подолала, більше подумки я не роблю нічого.
Іван підносить на мене очі, він ремонтує продовжувач до телефону й відкручує викруткою якийсь шуруп, із недовірою каже: Ти? та невже, саме ти, моя лагідна божевільна? Однак кого ж і за що? Іван сміється й схиляється знову до штекера, обережно згинає дротики навколо шурупа.
Тебе це дивує?
Та ні, навіщо? Якщо подумки, то я маю на совісті вже десятки, які мене дратували, каже Іван. Ремонт удався, тепер йому може бути абсолютно байдуже, що я про себе хотіла сказати. Я швидко вдягаюся, бурмочу, що сьогодні маю бути раніше вдома. Де тепер Маліна? Боже, хоч би скоріше я була з Маліною, бо це вже знову нестерпно, мені не треба було говорити, і я кажу до Івана: Вибач, будь ласка, мені якось недобре, ні, я забула щось, ти нічого не маєш проти, чи не будеш ти мати щось проти? Я мушу бігти додому, здається, я забула на плиті каву, напевно, я не вимкнула пальника!
Ні, Іван ніколи нічого не має проти.
Вдома я лягаю вниз, на підлогу, чекаю і дихаю, я задихаюсь, я задихаюсь все більше, це більше, ніж кілька екстрасистол, а я не хочу померти, поки Маліна не прийшов, я дивлюсь на будильник, не минула ще навіть хвилина, а для мене тут минає життя. Не знаю, як я дійшла до ванни, підставила руки під холодний потік води, вона стікає мені по руках, сягає до ліктів, я розтираю руки, стопи та ноги холодною, мов крига, серветкою, у напрямку серця, час зупинився, проте Маліна має зараз прийти, і ось він уже тут, я опускаюсь додолу, нарешті, о Боже, чому ти так пізно приходиш додому!
Якось була я на пароплаві, ми сиділи разом у барі, група людей, які пливли до Америки, декількох я вже знала. Та раптом один із них почав випалювати собі сигаретою дірки на зворотному боці долоні. Сміявся однак лиш він, ми не знали, чи маємо також сміятися. Найчастіше нам невідомо, чому люди собі щось роблять, іншим вони не говорять про це, або кажуть щось абсолютно інше, щоб про справжню причину ніхто не дізнався. В одній берлінській квартирі я зустріла колись чоловіка, що пив горілку, чарку за чаркою, проте не п’янів, він розмовляв зі мною ще кілька годин, абсолютно тверезий, і, коли ніхто вже не слухав, то запитав мене, чи міг би мене побачити знову, бо він неодмінно хоче мене побачити знову, а я так виразно промовчала, що це було згодою. Потім розмова йшла про світову політику, і хтось поклав платівку на програвач, L'ASCENSEUR А L'ECHAFAUD[355]. Коли забриніли тихо перші акорди, і мова зайшла про гарячу лінію Вашингтон-Москва, чоловік той так само легко, як перед тим, коли запитував, чи не ліпше мені носити оксамитові сукні, йому ж бо дуже приємно мене бачити в оксамиті, запитав: Чи Ви вже хоч раз убили когось? Я відповіла йому якомога невимушено: Ні, звичайно, що ні, а Ви? Чоловік відповів: Так, я — убивця. Якусь мить я мовчала, він лагідно глянув на мене і знову сказав: Ви можете спокійно мені повірити! Та я йому вірила, бо це була правда, це був третій убивця, з яким мені довелося сидіти разом за одним столом, лише він був першим й єдиним, який це вимовив вголос. Інші два випадки сталися вечорами у Відні, і я дізнавалася про це потім, коли йшла додому. Час від часу я мала бажання щось написати про ці вечори, які розділяє багато років, і на окремому аркуші я написала для проби: Троє убивць. Та я не довела цього до кінця, хотіла зробити про трьох лиш окремі нотатки, щоб звернути увагу на того четвертого, бо з історії про моїх трьох убивць ще не вийде власне історії, жодного з них я більше не бачила, вони живуть собі десь понині, вечеряють разом з іншими та чимось займаються. Один із них вийшов уже із Штайнгофу, інший — давно в Америці й змінив прізвище, а ще інший — п’є, щоб ставати дедалі тверезішим, у Берліні його вже немає. Про четвертого я говорити не можу, не пам’ятаю його, я забула, не пам’ятаю… (Я ж натрапила на колючий дріт під напругою.) Однак я пригадую одну деталь. Колись день у день я викидала їжу, яку давали мені, навіть чай виливала я крадькома, мала знати, чому.
А Марсель помер так.