- 1 -
— Дживсе, — сказав я, — можна мені говорити відверто?
— Авжеж, сер.
— Те, що я маю тобі сказати, може тебе образити.
— Не образить, сер.
— Гаразд…
Ні, стоп. Зачекайте хвилиночку. Щось я надто захопився.
Не знаю, чи буває таке з вами, але я кожного разу, коли маю щось розповісти, завжди стикаюся з тією самою проблемою: з чого почати? Краще не помилятися в цьому, бо один хибний крок — і вам кінець. Тобто, якщо ви на початку забагато валяєте дурня, намагаючись, як то кажуть, задати атмосферу та все таке інше, ви не зможете захопити слухачів, і вони вас не слухатимуть.
Але з іншого боку, варто вам стартувати раптово, наче обварена кішка — і ваші слухачі спантеличені. Їхні брови здіймаються, вони не можуть зрозуміти, про що ви їм кажете.
І розпочавши свою розповідь про складні справи Ґассі Фінк-Ноттла, Меделін Бассет, моєї кузини Анджели, моєї тітки Делії, мого дядька Томаса, Таппі Ґлоссопа та кухаря Анатоля уривком діалогу я, схоже, вскочив у ту другу халепу.
Доведеться мені трохи сповільнитися. І, беручи все до уваги, зважуючи на те та на інше, напевно, можна сказати, що зародження цих подій, якщо події взагалі можуть зароджуватися, відбулося під час мого візиту до Канн. Якби я не поїхав у Канни, я б не познайомився там із Бассет, не купив би той білий піджак, Анджела не зіткнулася б з акулою, а тітка Делія не грала б у бакара[1].
Так, безперечно, саме Канни були point d'appui[2].
Отже, починаємо. Дозвольте мені перелічити факти.
Я поїхав у Канни (без Дживса, бо він натякнув, що не хотів би пропустити перегони в Аскоті) десь на початку червня. Зі мною подорожували моя тітка Делія та її донька Анджела. Таппі Ґлоссоп, наречений Анджели, теж мав поїхати з нами, але останньої миті не зміг вирватись. Дядько Том, чоловік тітки Делії, залишився вдома, бо не може терпіти Південну Францію ні за яку ціну.
Отже, ви усвідомили картину: тітка Делія, кузина Анджела та я на початку червня поїхали в Канни.
Поки що все досить зрозуміло, так?
Ми пробули в Каннах близько двох місяців і якщо не зважати на те, що тітка Делія мало не програла в бакара останню сорочку, а Анджелу під час катання на водній дошці мало не проковтнула акула, ми всі провели цей час досить приємно.
Двадцять п'ятого липня я — засмаглий і стрункий — супроводжував тітку та її доньку назад до Лондона. О сьомій вечора двадцять шостого липня ми прибули до вокзалу Вікторія. А приблизно о сьомій двадцять ми роз'їхалися, бо всім нам не терпілося: їм — сісти в автомобіль тітки Делії та поїхати до Брінклі Корт, її маєтку у Вустерширі, де через день або два вони мали приймати Таппі; а мені — дістатися до моєї квартири, кинути багаж, трохи вимитися та вдягти вечірній костюм, готуючись відправитися до «Трутнів» і там повечеряти.
І саме коли я був у квартирі та витирався після миття, яке було мені дуже потрібне після подорожі, Дживс під час нашої з ним розмови — надолужування пропущеного — раптом згадав Ґассі Фінк-Ноттла.
Якщо я пам'ятаю правильно, діалог наш був приблизно такий:
Я: Ну що, Дживсе, ми знову разом?
Дживс: Так, сер.
Я: Тобто, я знову вдома.
Дживс: Саме так, сер.
Я: Таке враження, ніби з мого від'їзду минула ціла вічність.
Дживс: Так, сер.
Я: Добре було на перегонах?
Дживс: Дуже непогано, сер.
Я: Виграв що-небудь?
Дживс: Так, сер, досить непогану суму, дякую.
Я: Добре. Що ж, Дживсе, які новини на Ріальто?[3] Поки мене не було, хто-небудь телефонував, приходив, абощо?
Дживс: Неодноразово приходив Містер Фінк-Ноттл, сер.
Я витріщив на нього очі. Взагалі-то, не буде великим перебільшенням сказати, що я роззявив рот.
— Містер Фінк-Ноттл?
— Так, сер.
— Ти маєш на увазі містера Фінк-Ноттла?
— Так, сер.
— Але ж містер Фінк-Ноттл живе не в Лондоні.
— Ні, сер.
— Я в шоці.
І я скажу вам, що мене шокувало. Мені було надзвичайно важко сприйняти його заяву як правду. Бо, бачите, цей Фінк-Ноттл був одним з тих диваків, що на них натрапляєш час від часу на своєму життєвому шляху, які ненавидять Лондон. Рік за роком, вкрившись мохом, він жив у віддаленому селищі в Лінкольнширі, ніколи звідти не виїжджаючи, навіть заради матчу між Ітоном і Герроу. А коли я одного разу спитав його, чи не знаходить він, що в нього трохи забагато вільного часу, він відповів, що ні, бо в його саду є ставок, в якому він досліджує життя тритонів.
Я не міг навіть уявити, що могло змусити цього хлопця приїхати до столиці. Я міг би побитися об заклад, що ніщо не зможе витягти його з того селища, якщо тільки не вичерпається запас тритонів.
— Ти впевнений?
— Так, сер.
— Ти не переплутав прізвище? Фінк-Ноттл?
— Так, сер.
— Це ж треба яка дивина! Він уже, либонь, п'ять років до Лондона не приїздив. Він не приховує, що це місто його дратує. Досі він сидів у своєму селищі наче приклеєний до тих тритонів.
— Сер?
— Тритони, Дживсе. У пана Фінк-Ноттла сильний тритоновий комплекс. Ти, напевно, чув про тритонів. Це такі маленькі, схожі на ящірок істоти, що носяться у ставках.
— Так, сер. Водяні члени родини Salamandridae, які входять до роду Molge.
— Саме вони. Ґассі завжди був до них небайдужий. Він тримав їх у школі.
— Як я розумію, сер, юні джентльмени часто так роблять.
— Він тримав їх у своїй кімнаті у такій собі скляній споруді; здається, від неї смерділо. Напевно, навіть тоді можна було передбачити, чим усе це скінчиться, але ж ти знаєш, якими бувають хлопчики. Неуважні, безтурботні, зайняті власними справами; цій дивній рисі характеру Ґассі ми майже не приділяли уваги. Можливо, ми коли-не-коли обмінювалися зауваженнями щодо цього, мовляв, якими різними бувають люди, але не більше. Тож можеш вгадати наслідки. Проблема посилилася.
— Невже, сер?
— Точно кажу, Дживсе. Ця пристрасть зростала в ньому. Тритони заволоділи ним. Ставши дорослим, він поїхав у глушину за містом і віддав своє життя цим тупим творінням. Напевно, колись він казав собі, що може займатися ними або не займатися, а потім — вже надто пізно — виявив, що вже не може без них жити.
— Так часто буває, сер.
— Отож-бо, Дживсе. У будь-якому разі, впродовж останніх п'яти років він жив там у себе в Лінкольнширі закоренілим самітником, раз на два дні наливав у акваріуми свіжу воду та відмовлявся будь-кого бачити. Ось чому я так здивувався, коли ти сказав мені, що він раптом сплив на поверхню. Я досі не можу в це повірити. Мені легше повірити, що це якась помилка, і що той, хто сюди приходив — якийсь інший Фінк-Ноттл. Той хлопець, якого я знаю, носить окуляри в роговій оправі, а обличчя в нього наче риб'яче. Це схоже на того, кого бачив ти?
— На тому джентльмені, що приходив до квартири, були окуляри з роговою оправою, сер.
— І він був схожий на рибу?
— Можливо, в його зовнішності було щось риб'яче.
— Тоді, напевно, це має бути Ґассі. Але що в біса привело його до Лондона?
— Я маю можливість пояснити, сер. Містер Фінк-Ноттл повідомив мені причини свого візиту до столиці. Він приїхав сюди через дівчину.
— Дівчину?
— Так, сер.
— Хочеш сказати, він закохався?
— Так, сер.
— Отакої! Я приголомшений. Я дуже приголомшений, Дживсе.
І це була щира правда. Тобто, жарти жартами, але ж є межа.
Але потім мої думки звернулися до іншого аспекту цієї дивної справи. Навіть припустивши, що Ґассі Фінк-Ноттл усупереч усьому міг закохатися, навіщо йому так настирливо приходити до моєї квартири? Так, звісно, це був один з тих випадків, коли не завадить допомога друга, але я не бачив причин, чому він вибрав саме мене.
Не можна сказати, що ми з ним були дуже близькі. Тобто, впродовж певного часу ми з ним багато бачилися, але протягом останніх двох років я навіть жодної листівки від нього не отримав.