«Що ж, гаразд. У твоїх словах, напевно, є якась рація. Вважаю тебе підступним черв'яком і нікчемним, безхребетним трусом, але домовилася зі Спінк-Боттлом. Тож залишайся в Лондоні. Сподіваюсь, тебе там зіб'є омнібус. З любов'ю, Треверс».
Полегшення, як ви можете здогадатися, було колосальним. З мого серця було скинуто величезний тягар. Було таке враження, ніби хтось заливає в мене Дживсів оживляч крізь лійку. Вдягаючись того дня до вечері, я співав. У «Трутнях» я був такий жвавий і життєрадісний, що на мене кілька разів скаржилися. А коли я повернувся додому та ліг у своє ліжко, я заснув як дитина через якихось п'ять хвилин після того, як накрився ковдрою. Мені здавалося, що всю цю нервову справу можна було вважати остаточно завершеною.
Тож уявіть моє здивування, коли прокинувшись уранці та сівши на ліжку, щоб насолодитися чаєм, я побачив на таці ще одну телеграму.
Моє серце завмерло. Невже тітка Делія впродовж ночі змінила свою думку? Невже Ґассі, не в змозі піти на таке випробування, дав уночі драла крізь водопровід? Ось такі думки вирували в моїй макітрі, коли я відкривав конверт. А побачивши, що там написано, я перелякано гикнув.
— Сер? — запитав Дживс, затримавшись у дверях.
Я прочитав повідомлення ще раз. Так, першого разу я зрозумів правильно. Ні, я нічого не переплутав.
— Дживсе, — сказав я, ти знаєш, про що це?
— Ні, сер.
— Ти знаєш мою кузину Анджелу?
— Так, сер.
— А Таппі Ґлоссопа?
— Так, сер.
— Вони розірвали свої заручини.
— Дуже шкода це чути, сер.
— Я отримав повідомлення від тітки Делії, цілком присвячене цій події. Цікаво, через що вони могли посваритися?
— Не можу знати, сер.
— Авжеж, ти не можеш знати. Не будь дурнем, Дживсе!
— Добре, сер.
Я зажурився. Я був дуже зворушений.
— Що ж, це означає, що сьогодні нам доведеться поїхати в Брінклі. Тітка Делія, вочевидь, зазнала шоку і моє місце зараз біля неї. Тобі краще скласти речі вранці та поїхати з ними на поїзді, що вирушає о 12:45. А я вже домовився про обід, тож поїду пізніше на автомобілі.
— Добре, сер.
Я посумував ще трохи.
— Мушу сказати, для мене це великий шок, Дживсе.
— Безсумнівно, сер.
— Дуже великий шок. Анджела та Таппі… Отакої! Здавалося, що вони пасували один одному, як шпалери до стіни. Життя повне суму, Дживсе.
— Так, сер.
— Але маємо те, що маємо.
— Безсумнівно, сер.
— Ну то гаразд. Наповнюй ванну.
— Добре, сер.
- 7 -
Їдучи опівдні в своєму двомісному автомобілі до Брінклі, я віддавався роздумам. Новина про чи то сварку, чи то розлучення Анджели та Таппі неабияк стривожила мене. Бо, розумієте, це була одна з тих пар, на які я завжди дивився зі схваленням. Надто часто, коли знайомий вам чоловік планує одружитися з дівчиною, яку ви знаєте, ви ловите себе на тому, що хмурите брови, із сумнівом покусуєте губу, вважаючи, що його, або її, або їх обох слід попередити, поки ще не пізно.
Але щодо Таппі та Анджели я ніколи нічого такого не відчував. Таппі, коли не робить із себе йолопа, добрий хлопець. А Анджела — добра дівчина. А щодо їхньої закоханості мені завжди здавалося, що не буде великим перебільшенням сказати, що вони — два серця, що б'ються як одне.
Так, іноді вони трохи сварилися, особливо того разу, коли Таппі стало чи то безстрашної чесності (як вважав він) чи то надзвичайної дурості (як вважав я) сказати Анджелі, що в новому капелюсі вона схожа на пекінеса. Але в кожному романі треба розраховувати на певні чвари, і після того інциденту я припустив, що він вивчив свій урок, і що відтоді їхнє життя стане прекрасною, солодкою піснею.
Аж раптом звідкись вигулькує цей непередбачуваний розрив дипломатичних відносин.
То так, то сяк я прикладав мозок Вустера до цього питання, але все одно не міг втямити, що могло призвести до спалаху ворожнечі. Тож я невтомно тиснув ногою на акселератор, щоб якомога швидше доїхати до тітки Делії та дізнатися про подробиці з першоджерела. Усі шість циліндрів працювали добре, тож я досить скоро був поруч зі своєю родичкою, навіть ще до вечірніх коктейлів.
Мені здалося, що вона була рада мене побачити. Взагалі-то, вона навіть сказала мені, що рада мене бачити, а на таку заяву не була спроможна жодна з решти моїх тіток; зазвичай ці дорогенькі родички реагували на прибуття Бертрама з похмурим жахом.
— Чемно з твого боку заїхати, Берті, — сказала вона.
— Моє місце біля тебе, тітонько Делія, — відповів я.
З першого ж погляду я побачив, що це лихо неабияк вразило її. Зазвичай життєрадісне обличчя було похмуре, в очі впадала відсутність добродушної посмішки. Я співчутливо взяв її за руку, щоб вона зрозуміла, що моє серце крає за нею.
— Яка кепська справа, моя люба родичко, — сказав я. — Боюсь, це та ще халепа. Ти, напевно, дуже турбуєшся?
Вона емоційно пирхнула, ніби вона щойно вкусила зіпсовану устрицю.
— «Турбуєшся» — не те слово. З того часу, як я повернулася з Канн, я не мала жодної спокійної хвилини. З тих пір, як я переступила цей триклятий поріг, — сказала тітка Делія, згадавши міцний жаргон мисливців, — усе йде шкереберть. Спочатку та плутанина з врученням нагород, — на цьому місці вона зупинилася та виразно подивилася на мене. — Я мала намір дуже відверто висловитися щодо твоєї поведінки в цій справі, Берті, — сказала вона. — У мене багато чого накопичилося. Але якщо ти приїхав, то я, мабуть, звільню тебе від цього. До того ж, напевно, навіть добре, що ти уникнув своїх обов'язків таким огидно малодушним способом. Мені здається, що цей твій Спінк-Боттл буде кращий. Якби ж він тільки міг не говорити про тритонів.
— А він уже розповідав про тритонів?
— Розповідав. Втупивши в мене палкі очі. Але якщо б це було найгіршою з моїх бід, я б не скаржилася. Мене турбує те, що каже Том, коли починає говорити.
— Дядечко Том?
— Називай його якось інакше, ніж «дядечко Том», — дещо роздратовано сказала тітка Делія. — Кожного разу, коли ти його так називаєш, мені здається, що він зараз почорніє та почне грати на банджо. Так, дядечко Том, якщо іншого не вигадати. Незабаром мені доведеться розповісти йому про гроші, які я програла в бакара, і коли я це зроблю, він вибухне, як феєрверк.
— Але ж, безсумнівно, великий цілитель Час…
— Трясця тому Часові, великому цілителю! Я маю не пізніше ніж третього серпня отримати від нього чек на п'ятсот фунтів на «Будуар Міледі».
Я стривожився. За винятком природного інтересу племінника до витонченого щотижневика його тітки, я завжди був небайдужий до «Будуару Міледі», особливо після того, як написав для нього статтю «Що носять добре вдягнені чоловіки». Сентиментальність, напевно, але нам, старим журналістам, це притаманно.
— «Будуар» у скрутному становищі?
— Буде в ньому, якщо дядько Том не розстібне свій гаманець. Потрібна допомога, щоб здолати скруту.
— Але хіба він не був у скруті два роки тому?
— Був. І досі в ній. Доки ти не займешся виданням щотижневої газети для жінок, ти навіть не уявлятимеш, що таке скрута.
— І ти вважаєш, що шанси зворушити дядька жіночими методами невеликі?
— Я скажу тобі, Берті. Досі, коли були потрібні такі субсидії, я завжди могла підійти до Тома в веселому, впевненому настрої єдиної дитини, що просить у поблажливого батька цукерку. Але він щойно отримав вимоги податківців щодо подохідного податку в розмірі п'ятдесят вісім фунтів, і все, про що він каже після мого повернення — про руйнування та зловісні тенденції соціалістичних законів, а ще про те, що з нами всіма буде.
У це було легко повірити. Цей Том мав певну рису, яку я помічав у багатьох інших багатих чоловіках. Попросіть у нього хоч дрібненьку суму, і він так скрикне, що аж на краю землі почують. Грошей у нього хоч лопатою греби, але розлучатися з ними він не любить.
— Якби не їжа, яку готує Анатоль, навряд чи він взагалі став би жити далі. Тож слава Богові за Анатоля.
Я шанобливо схилив голову.
— Старий добрий Анатоль, — сказав я.