— О боже мій!
— Мої знання про людську природу кажуть мені, що це спрацює.
— Берті, — сказала тітка Делія, і її голос здався мені гарячковим, — зупинись, зупинись! Вияв милість, зупинись. Знаю я твої плани. Напевно, хочеш штовхнути Анджелу в ставок, а Ґлоссопа слід за нею, щоб він врятував її життя, абощо.
— Нічого подібного.
— Це було б саме в твоєму дусі.
— Мій план не настільки відвертий. Зараз я тобі розповім.
— Ні, дякую.
— Я сказав собі…
— Але не мені!
— Послухай хоч секунду.
— Не слухатиму!
— Ну то гаразд. Я дурень.
— І був ним з дитинства!
Я відчув, що продовження цієї дискусії ні до чого не призведе. Я махнув рукою та знизав плечима.
— Як скажеш, тітонько Делія, — з почуттям гідності сказав я, — якщо не хочеш усе знати від самого початку — як хочеш. Але ти відмовляєш собі в інтелектуальному задоволенні. І взагалі, попри те, що ти поводишся як глуха гадюка з Біблії, яка, як ти маєш знати, чим більше дуділи, ти менше танцювала… чи як там… я діятиму згідно зі своїм планом. Я дуже люблю Анджелу й не жалітиму зусиль, доки не поверну сонце до її серця.
— Берті, телепню, благаю тебе ще раз. Облиш це, будь ласка. Ти лише зробиш усе вдесятеро гірше, ніж зараз.
Колись я читав у одному історичному романі про хлопця — він, безсумнівно, був якийсь франт і чепурун — який, коли хтось казав йому не те, лише ліниво сміявся та збивав пилинку зі своїх бездоганних брабантських мережив на зап'ясті. І я зараз зробив майже те саме. Принаймні, я поправив краватку та посміхнувся із властивою мені загадковістю. А потім залишив тітку та пішов гуляти в садок.
І першим, на кого я натрапив, був Таппі. Насупивши брови, він похмуро кидав камінчиками по квітковому горщику.
- 8 -
Здається, я вже розповідав вам колись про Таппі Ґлоссопа. Якщо ви пам'ятаєте, це той самий хлопець, який безсердечно проігнорував те, що ми з ним дружимо ще з дитинства, і побився одного вечора зі мною об заклад, що я не зможу перебратися над плавальним басейном, гойдаючись на гімнастичних кільцях (це дуже легко, зважаючи на мою худорлявість), а потім, побачивши, що мені це вдається, відтягнув останнє кільце, через що мені довелося в повному вечірньому вбранні впасти в басейн.
Казати, що мене не обурив цей огидний вчинок, що заслуговував звання «злочин століття», було б зазіханням на істину. Я був неймовірно обурений, мене це дуже роздратувало тоді, і дратувало ще кілька тижнів по тому.
Але ж ви знаєте, як воно буває. Рани загоюються. Біль вщухає. Це, звісно, не означає, що я не скористався б першою-ліпшою нагодою скинути на Таппі з висоти мокру губку, підкинути вугра в його ліжко, або ж виразити свої почуття якоюсь іншою формою; але такої нагоди не траплялося. Я хочу сказати, що хоч я й був глибоко ображений, я не відчував задоволення від того, що життя цього хлопця було зруйноване втратою дівчини, яку він, попри все, що було між ними, мав досі шалено кохати.
Навпаки, я всім серцем і душею прагнув загоїти цей розрив, зробити так, щоб між цими двома розлученими негідниками все знову було гаразд. Ви могли це зрозуміти з моєї розмови з тіткою Делією, а якби ви були присутні цієї миті, то переконалися б у своїх висновках ще сильніше, побачивши доброту та співчутливість мого погляду на Таппі.
Це був проникливий, чутливий погляд, який супроводжував щирий потиск правої руки, в той час як ліва лагідно лягла йому на плече.
— Ну що, Таппі, друже, — сказав я. — Як ти, старий?
Поки я це казав, моє співчуття зростало, бо не було в його очах світла, не було реакції на потиск руки, та й узагалі жодної ознаки готовності танцювати від радості, побачивши старого друга. Він здавався приголомшеним. Він був цілком у владі меланхолії — здається, саме так сказав одного разу Дживс про Понґо Твістлтона, коли той намагався кинути палити. Мене це, звісно, не здивувало. За таких обставин певний смуток, безсумнівно, був цілком природний.
Я відпустив його руку, припинив стискати плече та, вийнявши з кишені портсигар, запропонував йому сигарету.
Він апатично взяв її.
— Ти приїхав, Берті? — запитав він.
— Так, приїхав.
— Просто їхав повз, чи залишишся?
На мить я задумався. Можна було сказати йому, що я приїхав до Брінклі Корт саме для того, щоб знову помирити його та Анджелу, щоб зв'язати обірвані нитки та тому подібне, і на якусь мить, якої вистачило б на спалах блискавиці або на зойк, я майже вирішив це зробити. Але потім, подумавши, вирішив, що не варто. Ставити всіх до відома, що я маю намір взяти його та Анджелу та зіграти на них, як на струнних інструментах, було дещо нерозсудливо. Бо мало кому подобається, коли на ньому грають, як на музичному інструменті.
— Хто знає, — сказав я. — Можливо, залишусь. А може поїду. Я ще не вирішив.
Він апатично кивнув, з таким виглядом, ніби йому начхати, що я робитиму, і лише стояв та дивився на залитий сонячним світлом садок. Статурою та зовнішністю Таппі трохи схожий на бульдога, і зараз його вигляд був як в одного з цих псів, якому відмовили в смачненькому. Для чоловіка з моєю проникливістю було не важко зрозуміти, що в нього на думці, тож я анітрохи не здивувався тому, що його наступні слова стосувалися тієї самої теми, що була помічена в моєму порядку денному хрестиком.
— Ти вже, напевно, чув про мене? Про мене та Анджелу?
— Чув, Таппі, старий друже.
— Ми розійшлися.
— Я знаю. Певні розбіжності, як я зрозумів, щодо Анджелової акули.
— Так. Я сказав, що то, напевно, була камбала.
— Саме так мені й розповіли.
— Від кого ти це почув?
— Від тітки Делії.
— Напевно, вона мене дуже лаяла?
— О, ні, — заперечив я. — Окрім єдиного посилання на тебе як на «того клятого Ґлоссопа» вона, як на мене, була виключно стриманою в своїй мові, як для жінки, яка колись регулярно брала участь у полюванні на лисиць. Тим не менш мені здалося — вибач, що я кажу тобі це, друже — що на її думку ти міг би виявити більше тактовності.
— Тактовності!
— І я мушу визнати, що здебільшого згоден з нею. Хіба ввічливо, Таппі, хіба тактовно було ось так применшувати Анджелову акулу? Не треба забувати, що ця акула для неї дуже важлива. Невже ти не розумів, яким ударом буде для цієї дитини почути, що чоловік, якому вона віддала своє серце, називає це камбалою?
Я бачив, що він намагається придушити в собі дуже сильні емоції.
— А як щодо мене? — хриплячи від почуттів, запитав він.
— Тебе?
— Невже ти думаєш, — пристрасно казав Таппі, — що я став би називати цю кляту вигадану акулу камбалою, якою вона безсумнівно була, якщо б до цього мене не підштовхнули попередні події? Сказати те, що я сказав, мене побудило те, що Анжела, мала мерзотниця, перед цим надзвичайно мене образила, тож я й вхопився за можливість трохи розквитатися.
— Образила?
— Дуже образила. Виключно на підставі моїх недбалих зауважень — я просто сказав абищо для підтримання розмови — що мені цікаво, чим Анатоль сьогодні почастує нас увечері, вона заявила, що я надто матеріальний, і що мені не слід завжди думати про їжу. Матеріальний, трясця їй! Взагалі-то я дуже духовний.
— Еге ж.
— Я не бачу нічого поганому в зацікавленості тим, що Анатоль приготує нам на обід. А ти?
— Авжеж, ні. Це лише звичайний прояв поваги до великого митця.
— Саме так.
— Але все одно…
— Що?
— Я лише хочу сказати, що дуже шкода, що цей крихкий корабель кохання було потоплено ось так, коли кілька слів щирого каяття…
Він витріщив на мене очі:
— Ти, бува, не натякаєш на те, що мені слід поступитися?
— Це було б дуже слушно та доречно, старий.
— Я навіть не подумаю поступатися.
— Але ж, Таппі…
— Ні. Цього не буде.
— Але ж ти любиш її, хіба ні?