Бо коли до всіх її проблем додалася ще й потреба не пускати себе до корита, тітка Делія стала геть неспроможною підтримувати хоча б видимість дружніх теревенів. Те, що дядько Том мав сплатити податківцям п'ятдесят фунтів і очікував, що Цивілізація будь-якої миті вріже дуба, змусило його, завжди трохи схожого на птеродактиля з потаємною тугою, впасти у ще більшу меланхолію. Бассет мовчки кришила хліб. Анджела була схожа на кам'яну статую. Таппі справляв враження засудженого вбивці, який відмовлявся від щедрої вечері, на яку мав право перед тим, як піти до плахи.
А вигляд Ґассі Фінк-Ноттла міг обманути багатьох досвідчених трунарів, які могли б почати бальзамувати його прямо на місці. Це була моя перша нагода побачити Ґассі після того, як він залишив мою квартиру, і мушу визнати, що його настрій розчарував мене. Я очікував чогось значно яскравішого.
Тоді, в моїй квартирі, якщо ви пам'ятаєте, він майже дав мені письмову гарантію того, що все, що йому потрібно — заміське оточення. Але наразі я не бачив жодної ознаки того, що він незабаром досягне піку своєї форми. Він досі був схожий на кота перед калюжею, і я швидко збагнув, що найпершим, що маю зробити одразу після виходу з цього моргу — відвести його від усіх і підбадьорити.
Якщо хтось колись і потребував заохочення, то це Фінк-Ноттл.
Але коли вся ця похоронна процесія виходила, я загубив його, а через те, що тітка Делія змусила мене зіграти в нарди, розпочати його пошуки я зміг не відразу. Але після того, як ми певний час пограли, зайшов дворецький і запитав її, чи не погодиться вона поговорити з Анатолєм, тож мені вдалося звільнитися. А десять хвилин по тому, не знайшовши його сліду в будинку, я почав прочісувати територію зовні й надибав його в садку з трояндами.
У цей момент він незграбно нюхав троянду, але побачивши мене відразу вийняв з неї свій дзьоб.
— Агов, Ґассі! — сказав я.
Звертаючись до нього, я щиро посміхнувся, як завжди робив, коли зустрічав старого приятеля; але у відповідь я замість щирої посмішки отримав досить незадоволений погляд. Його ставлення збентежило мене. Було таке враження, ніби він був не радий побачити Бертрама. Якийсь час він стояв і незадоволено дивився на мене, а потім заговорив.
— Ще й ти зі своїм «Агов, Ґассі!»
Він сказав це стиснувши зуби, що зазвичай не є проявом дружності, тож я спантеличився ще сильніше.
— Що ти хочеш сказати цим «Ще й ти зі своїм «Агов, Ґассі!»»?
— Тобі стало нахабства приїхати сюди зі своїм «Агов, Ґассі»! Не треба мені більше від тебе жодного «Агов, Ґассі!», Вустере. І не дивись так на мене. Ти знаєш, про що я. Про те кляте вручення нагород! З твого боку було надзвичайно підло так підступно перекласти його на мене! Я скажу прямо. Це був вчинок, гідний собаки й вонючки!
Як я вже розповів, більшу частину своєї подорожі сюди я присвятив думкам про Анджелу й Таппі, але ж не забув приділити трохи часу й тому, що я казатиму, коли зустріну Ґассі. Я передбачив, що під час нашої зустрічі, можуть виникнути певні тимчасові негаразди, а коли майбутнє готує неприємну розмову, Бертрам Вустер вважає за краще приготуватися до неї заздалегідь.
Тож наразі я був здатний відповісти з мужньою, дружньою відвертістю. Втім, раптове порушення цього питання певною мірою мене збентежило, бо через напругу останніх подій я дозволив питанню вручення нагород заховатися десь за лаштунками моєї свідомості; але я швидко опанував себе й був готовий гідно відповісти.
— Але ж, друже мій, — сказав я, — я був певний, що ти зрозумієш, що це була частина мого плану.
Він сказав про мої плани щось таке, що я не розчув.
— Саме так. «Підступно перекласти» — геть невірне розуміння цього. Невже ти думаєш, що я не хотів сам роздати ці нагороди? Якби це довелося робити мені, я зробив би це залюбки. Але я розумів, що з мого боку буде чесно та щедро поступитися цим правом тобі, тож саме так я і вчинив. Я вирішив, що твоя потреба в цьому більша, ніж моя. Невже ти не чекаєш на цю нагоду з нетерпінням?
Він видав такий грубий вираз, що я навіть не думав, що він такі знає. Це доводить, що навіть якщо усамітнишся за містом, твій словниковий запас все одно якось розширюватиметься. Напевно, цим словам вчишся від сусідів: від вікарія, від місцевого лікаря, від молочника, тощо.
— Дідько, — сказав я, — хіба ти не бачиш, які це надає тобі можливості? Після цього твої акції підскочать аж до неба. Ти стоятимеш там, на сцені — романтична, разюча фігура, зірка цього заходу. Меделін Бассет буде від тебе у захваті. Вона побачить тебе в абсолютно новому світлі.
— Ти справді так вважаєш?
— Авжеж. Оґастеса Фінк-Ноттла, друга тритонів, вона вже знає. З Оґастесом Фінк-Ноттлом, собачим лікарем, вона знайома. Але Оґастес Фінк-Ноттл, оратор — це виб'є її з колії, або ж я нічого не знаю про жіноче серце. Дівчата шаленіють від публічних фігур. Якщо хтось колись і чинив добро іншому, то це я, коли передоручив тобі це надзвичайно привабливе завдання.
Схоже, його вразило моє красномовство. Він нічого не міг з цим зробити, звісно. Полум'я за його окулярами з роговою оправою згасло, там знову з'явилися старі риб'ячі очі.
— Та-ак, — задумливо сказав він. — Ти коли-небудь виголошував промову, Берті?
— Десятки разів. Легше легкого. Нічого складного. Одного разу я звертався до школи для дівчат.
— Ти нервував?
— Аніскілечки.
— І як усе пройшло?
— Вони очей з мене не зводили. Я їх наче в руці тримав.
— Вони не кидали в тебе яйцями, абощо?
— Нічого подібного.
Він видав довге зітхання, і якийсь час стояв мовчки, дивлячись, як повз нас проповзає равлик.
— Що ж, — зрештою сказав він, — може, все й добре буде. Можливо, я дозволив цьому надто сильно цькувати мій розум. Можливо, я помиляюсь, вважаючи це гіршою долею, ніж смерть. Але ось що я тобі скажу: необхідність вручати нагороди тридцять першого числа перетворила моє життя на кошмар. Я не можу ні спати, ні думати, ні їсти… До речі, це мені нагадало дещо. Ти так і не пояснив мені ту шифровану телеграму про сосиски та шинку.
— Вона не була шифрована. Я хотів, щоб ти не захоплювався їжею, щоб Бассет збагнула, що ти закоханий.
Він гірко засміявся:
— Зрозуміло. Що ж, саме так я й чинив.
— Так, я звернув на це увагу під час вечері. Чудово.
— Я не бачу в цьому нічого чудового. Це нічого мені не дасть. Я ніколи не зможу попросити її вийти за мене заміж. Я не знайду хоробрості зробити це навіть якщо решту свого життя живитимусь самими вафлями.
— Але ж, трясця, Ґассі! Тут таке романтичне оточення. Я думав, що саме лише шепотіння дерев…
— Мені байдуже, що ти думав. Я не можу.
— Ну що ти!
— Не можу. Вона така гордовита, така відчужена.
— Неправда.
— Правда. Особливо коли дивишся на неї збоку. Ти коли-небудь дивився на неї збоку, Берті? Такий холодний, чистий профіль. Від нього просто серце зупиняється.
— Неправда.
— Кажу ж тобі, так і є. Щойно її побачу — слова наче замерзають на моїх губах.
Він казав це з таким глибоким відчаєм, відсутність у нього оптимізму та волі до перемоги були настільки явними, що, мушу зізнатися, я на якусь мить відчув себе в глухому куті. Подальші спроби підбадьорити цю подобу медузи здавалися безнадійними. А потім я побачив вихід. Із притаманною мені екстраординарною швидкістю я зрозумів, що треба зробити, щоб допомогти Фінк-Ноттлу перетнути фініш.
— Її треба розм'якшити, — сказав я.
— Що?
— Розм'якшити. Розчулити. Підготовити. Вжити певних попередніх заходів. Ось, Ґассі, що я пропоную зробити: я зараз повернуся до будинку й витягну цю Бассет на прогулянку. Я говоритиму з нею про серця, що тужать, натякаючи, що одне таке серце зараз є і в цьому маєтку. Я прикрашатиму, не шкодуючи сил. А ти тим часом не впадай в очі, а хвилин через п'ятнадцять підійдеш, і я передам її тобі. На той час її емоції будуть вже збуджені, тож решту тобі буде просто зробити. Все одно як заскочити в автобус, що вже поїхав.
Пам'ятаю, що колись у школі мені довелося вчити якусь поему про хлопця, якого звали Піґ-якось-там… він був скульптор, це точно… і він зробив статую дівчини, і якось вранці це кляте творіння ожило. Для хлопця це, звісно, було великим шоком, але суть у тому, що там були два рядки, якщо я правильно пам'ятаю: