— Та все гаразд!
— Я не можу сказати, як мені шкода.
— Не переймайтеся цим.
— Але ми можемо залишитися друзями.
— Авжеж.
— Тоді не говорімо більш про це. Ми залишимо те, що трапилося, нашим секретом.
— Саме так.
— Залишимо в таємниці. Як щось чудове й духмяне, що зберегли в лаванді.
— В лаванді… атож.
Потім була довга пауза. Вона дивилася на мене з такою невимовною жалістю, наче на равлика, на якого випадково наступила своєю французькою туфлею, і мені кортіло сказати, що все гаразд, що Бертрам дуже далекий від відчаю та й узагалі ніколи за своє життя не почувався краще, ніж зараз. Але ж, звісно, таке не можна казати. Я просто стояв мовчки, вдаючи мужній вигляд.
— Якби ж то я могла… — прошепотіла вона.
— Могла? — перепитав я, бо відволікся.
— Відчути до вас те, що ви хотіли б, щоб я відчула.
— О… ага.
— Але я не можу. Мені шкода.
— Та все гаразд. Нема кого винити.
— Бо ви мені дуже подобаєтеся, містере… ні, думаю, мені треба звати вас Берті. Можна?
— Авжеж.
— Бо ми справжні друзі.
— Так.
— Ви мені подобаєтеся, Берті. І якщо б усе було інакше… Можливо…
— Що?
— Адже, врешті-решт, ми справжні друзі… Ми маємо цей спільний спогад… Ви маєте право знати… Я не хочу, щоб ви думали… Життя — така плутанина, чи не так?
Багатьом чоловікам, безсумнівно, ці уривчасті фрази здалися б пустою дурницею, на яку можна не зважати. Але ми, Вустери, маємо розум гостріший за пересічний і вміємо читати поміж рядків. Я раптом збагнув, який саме тягар вона намагалася зняти зі свого серця.
— Тобто, є хтось інший?
Вона кивнула.
— Ви закохані в якогось іншого хлопця?
Вона кивнула.
— Заручені?
Цього разу вона похитала головою.
— Ні, не заручена.
Ну, це вже щось. Тим не менш, судячи з того, як вона говорила, усе виглядало так, що Ґассі може викреслити себе зі списку учасників перегонів, і мене анітрохи не вабила перспектива розповідати йому про це. Я його добре знав і був переконаний, що це може його доконати.
Бо Ґассі, розумієте, був не таким, як деякі з моїх приятелів — першим у пам'яті спливає ім'я Бінґо Литла — які, отримавши гарбуза, кажуть лише «Ну й дідько з нею!» та радісно йдуть шукати іншу. Він вочевидь був з тих, хто не забивши гол у першому таймі збере свої речі та решту свого життя сидітиме зі своїми тритонами, відростить довгі сиві бакенбарди, як один чувак, про якого я читав у романі, який жив у великому білому будинку, який було ледве видно поміж деревами — зачинився там від усього світу та завжди мав змучений вигляд.
— Боюсь, він байдужий до мене в цьому сенсі. Принаймні, він нічого не сказав. Ви ж розумієте, я вам про це розповідаю лише тому…
— Авжеж.
— Дивно, що ви запитали мене, чи вірю я в кохання з першого погляду, — вона примружила очі. — «Хіба було колись кохання не з першого погляду?» — сказала вона дивним голосом, через який я знов згадав — не знаю, чому — тітку Агату в ролі Боудіки[10], коли вона декламувала на тій благодійній виставі, про яку я казав. — Це така дурна історія. Я гостювала за містом у своїх друзів і пішла вигуляти свого собаку, і ця бідолашна тваринка загнала собі скалку в лапку, і я не знала, що робити. Аж раптом підійшов чоловік…
Повернімося ще раз до того заходу, де я виконував роль короля; описуючи вам свої емоції під час тих подій, я змалював лише темнішу сторону картини. Але тепер зауважу, що було тоді й щасливе завершення, коли я виліз з того кольчужного костюму, нишком пішов до місцевого пабу, підійшов до бару й попросив хазяїна налити. Вже за мить у моїй руці був кухоль їхнього фірмового пива, і екстаз того першого ковтка досі свіжий в моїй пам'яті. Спогади про страждання, яких я зазнав, були саме тим, що зробило цей ковток ідеальним.
І тепер відбувалося те саме. Коли я, слухаючи її слова, збагнув, що вона має мати на увазі Ґассі — бо ж не міг там бути цілий загін чоловіків, які виймали того дня скалки з лапи її песика?! Тварина вам не подушечка для голок — і зрозумів, що Ґассі, який лише за мить до цього за всіма ознаками настільки відставав від фаворитів, що не було вже сенсу про нього й згадувати, врешті-решт виявився переможцем, моє тіло затремтіло від захвату і з моїх уст вирвалося таке щире «Овва!», що Бассет аж підстрибнула на кілька сантиметрів.
— Перепрошую? — сказала вона.
Я безтурботно махнув рукою.
— Нічого, — сказав я. — Нічого. Просто згадав, що мені сьогодні треба обов'язково написати листа. Якщо ви не проти, я краще піду. Ось іде Ґассі Фінк-Ноттл. Він вас розважить.
І коли я це казав, з-за одного з дерев вийшов бочком Ґассі.
Я пішов, залишивши їх самих. Щодо цих двох усе було в повному порядку. Усе, що залишалося зробити Ґассі — не надто тиснути. Коли я крокував назад до будинку, я відчував, що щасливий кінець уже настає. Тобто, якщо взяти чоловіка та жінку, які обоє недвозначно визнали, що він любить її, а вона — його, та залишити їх у сутінках на самоті, то начебто нічого більше вже не треба робити, окрім як влаштовувати весілля.
Зробив спробу — досяг успіху; я вирішив, що заслужив на те, щоб хильнути келишок у курильні.
Саме туди я й попрямував.
- 11 -
Усе потрібне було акуратно викладене на столику, й найпершим моїм завданням було налити в келих пару сантиметрів міцного, а потім додати до нього щедрої дози содової. Завершивши це, я опустився в крісло та випростав ноги, безтурботно п'ючи коктейль, наче Цезар у наметі після перемоги над нервіями.
Думаючи про те, що мало наразі відбуватися в тихому садку, я відчував самовдоволення та духовний підйом. Ані на секунду не сумніваючись у тому, що Оґастес Фінк-Ноттл — останнє слово Природи стосовно створення дурнів, він мені подобався, я бажав йому найкращого, і я не міг би перейматися його залицянням сильніше навіть якщо б під чарами був я сам, а не він.
Мені була дуже приємна думка про те, що наразі він міг уже закінчити попередні формальності та бути по самі вуха в обговоренні планів на медовий місяць.
Авжеж, зважаючи на те, якою саме дівчиною була Меделін Бассет — це я про зірочки та кроликів — ви могли б сказати, що більш доречним був би тверезий смуток. Але в таких питаннях треба розуміти, що смаки бувають різні. У чоловіків, що мають здоровий глузд, самий лише вигляд Бассет може викликати бажання тікати, але глибину душі Ґассі вона якимось чином зачепила, ось і все.
Коли я дійшов у своїх роздумах до цієї точки, мене відволік звук відчинення дверей. Хтось зайшов і попрямував до бічного столика, наче леопард. Опустивши ноги на підлогу, я побачив, що це був Таппі Ґлоссоп.
Побачивши його, я відразу відчув докори сумління, бо зрадівши завершенню справи Ґассі я геть забув про свого другого клієнта. Так часто буває, коли намагаєшся займатися двома справами водночас. Втім, про Ґассі вже можна було забути, тож я був готовий присвятити всю свою увагу проблемі Ґлоссопа.
Я був дуже задоволений тим, як він виконав за столом те, що я йому доручив. Запевняю вас, це було непросто, бо всі напої та наїдки були найвищого ґатунку, а особливо одна зі страв, nonnettes de poulet Agnès Sorel, яка могла зламати навіть залізну волю. Але він пройшов цей іспит як професійний голодувальник, і я пишався ним.
— О, привіт, Таппі! — сказав я. — Радий тебе бачити.
Він обернувся, тримаючи в руці келих із бренді, і було видно, що втримання від їжі не пішло йому на користь. Він був схожий на голодного вовка з російських степів, який щойно побачив, як його потенційна здобич вдерлася на дерево.
— Радий? — не дуже ввічливо сказав він. — Що ж, дивись.
— То що?
— У якому сенсі «то що»?
— Кажи.
— Що тобі сказати?
— Тобі нічого сказати мені про Анджелу?
— Лише те, що вона поганка.
Я стривожився.
— То вона ще не почала витися навколо тебе?
— Ні, не почала.
— Дуже дивно.
— Чому дивно?
10
Боудіка (Boudicca) — королева кельтського племені іценів (корінних жителів Британії), яка в 61 році очолила повстання проти римлян.