Я поділився цим з Дживсом:
— Дивно, що він прийшов до мене. Втім, якщо прийшов, то прийшов. З цим я не сперечатимусь. Напевно, для цього страждальця було великим розчаруванням дізнатися, що мене немає вдома.
— Ні, сер. Містер Фінк-Ноттл вас не шукав.
— Зберись-но з думками, Дживсе! Ти щойно казав мені, що саме цим він і займався, до того ж неодноразово.
— Він приходив сюди до мене, сер.
— До тебе? Я не знав, що ви з ним знайомі.
— Я не мав задоволення бути з ними знайомим до того, як він прийшов сюди, сер. Але, як виявилося, містер Сіпперлі, з яким містер Фінк-Ноттл навчався в університеті, рекомендував йому довірити мені свої проблеми.
Таємниця розвіялася. Я все зрозумів. Як ви, я сподіваюсь, знаєте, у Дживса серед обізнаних людей уже давно склалася репутація доброго радника, тож перше, що роблять люди з мого невеличкого кола знайомств, потрапивши в якусь халепу — йдуть зі своїми проблемами до нього. А коли він урятував А, А прислав до нього В. А потім, коли він розібрався з В, В прислав С. І так далі, якщо ви мене розумієте, і так далі.
Саме так і зростають консалтингові бізнеси на кшталт Дживсового. Старий Сіппі, як мені відомо, був глибоко вражений зусиллями мого слуги під час його спроб заручитися з Елізабет Мун, тож зовсім не дивно, що він рекомендував Ґассі звернутися до Дживса. Це вже, можна сказати, стало звичним.
— То ти йому в чомусь допомагаєш?
— Так, сер.
— Тепер мені ясно. Тепер зрозуміло. І яка саме в Ґассі біда?
— Досить дивно, сер, але така сама, яка була в містера Сіпперлі, коли я мав можливість допомогти йому. Ви, звісно, пам'ятаєте, яка була ситуація в містера Сіпперлі. Відчуваючи сильну приязнь до міс Мун, він страждав від хронічної нерішучості, яка не дозволяла йому говорити.
Я кивнув:
— Пам'ятаю. Так, я пригадую справу Сіпперлі. Він не міг зробити останній крок. Типовий випадок раптового страху, так? Пригадую, ти ще казав, що він віддав… як там було?.. віддав щось чомусь. Там нібито ще кіт був?
— «Віддав «хотів би» під контроль «не смію»», сер.
— Саме так. А про кота?
— «Як кіт у тім прислів'ї»[4].
— Точно. Мене вражає, як ти все це вигадуєш? То з Ґассі, кажеш, трапилося те саме?
— Так, сер. Кожного разу, коли він береться зробити пропозицію, його сміливість зраджує йому.
— Але ж якщо він хоче, щоб ця жінка стала його дружиною, він має це сказати, так? Адже інакше буде неввічливо.
— Саме так, сер.
Я замислився.
— Що ж, напевно, цього неможливо було уникнути, Дживсе. Я ніколи не думав, що цей Фінк-Ноттл коли-небудь стане жертвою промислу божого, але якщо це трапилося, то не дивно, що його справи кепські.
— Так, сер.
— Подивись-но лише на те, як він жив.
— Так, сер.
— Він, напевно, вже багато років з дівчатами не розмовляв. Це добрий урок для нас, Дживсе: не зачинятися в заміських будинках, втупивши очі у скляні банки. Як можна бути домінантним чоловіком, якщо таким займаєшся? На цьому світі треба вибирати між двома дорогами. Або зачиняєшся в заміському будинку та витріщаєшся на банки, або маєш попит серед осіб іншої статі. Але не те й інше водночас.
— Так, сер.
Я знову замислився. Як я вже казав, ми з Ґассі мало спілкувалися, але я все одно турбувався про це рибиня, як і про всіх своїх приятелів, близьких чи далеких, яким випало наступити на підкинуту життям бананову шкірку. І в мене було враження, що він зараз саме посковзнувся.
Я повернувся подумки до останнього разу, коли бачив його. Це було приблизно два роки тому. Я завітав до його дому під час автомобільної подорожі, і тоді він повністю позбавив мене апетиту, взявши з собою до обіднього столу двох зелених істот з лапками, сюсюкаючи до них, як молода мати, та зрештою впустивши одну з них у салат. Мушу визнати, що цей образ, знову спливаючи перед моїми очима, не залишає мені багато сподівань щодо здатності бідолашного тупиці до залицяння. Особливо якщо дівчина, до якої він такий небайдужий, одна з цих сучасних шибениць — холодних, з помадою на губах, з уїдливим поглядом — а це було цілком можливо.
— Скажи-но мені, Дживсе, — запитав я, бажаючи знати найгірше, — а яка ця дівчина, про яку йде мова?
— Я ще не знайомий з цією панною, сер. Містер Фінк-Ноттл дуже високої думки про її привабливість.
— То вона йому подобається?
— Так, сер.
— А він не казав, як її звати? Можливо, я її знаю.
— Її звати міс Бассет, пане. Міс Меделін Бассет.
— Що?
— Так, сер.
Мене це надзвичайно заінтригувало.
— Отакої, Дживсе! Це ж треба. Який малий цей світ!
— Ви знайомі з цією молодою леді, сер?
— Я добре її знаю. Ти мене дуже заспокоїв, Дживсе. Тепер ця пропозиція починає здаватися значно ймовірнішою.
— Невже, сер?
— Точно кажу. Визнаю, що поки ти не надав мені цю інформацію, я мав глибокі сумніви щодо шансів бідолашного Ґассі збудити хоч у якийсь дівиці бажання прогулятися з ним до вівтаря. Погодься, він не кожній буде до смаку.
— У ваших словах може бути певна рація, сер.
— Клеопатрі він би не сподобався.
— Можливо, сер.
— І сумніваюсь, що в нього могло щось скластися з Талулою Бенкхед[5].
— Ні, сер.
— Але коли ти сказав, що об'єктом його приязні є міс Бассет… Дживсе, надія почала жевріти. Він саме такий хлопець, в якого Меделін Бассет залюбки вчепиться.
Я мушу пояснити, що ця Бассет була разом з нами в Каннах і між нею та Анджелою зайнялася одна з тих іскрометних дружб, яка буває між дівчатами. Я досить часто її бачив. Взагалі-то, коли мій настрій не був найкращим, мені здавалося, що я й кроку не можу ступити, не натрапивши на цю жінку.
А особливо мені дошкуляло те, що чим більше ми з нею зустрічалися, тим менше я мав, що їй сказати. Ви ж знаєте, як це буває з деякими дівчинами. Вони з вас наче всі нутрощі виймають. Я маю на увазі, що є в їхніх особистостях щось таке, що паралізує ваші голосові зв'язки та перетворює вміст вашого мозку на цвітну капусту. Саме так усе було між цією Бассет і мною; настільки, що були випадки, коли можна було спостерігати, як Бертрам Вустер кілька хвилин поспіль смикає свою краватку, соває ногами та поводиться біля неї як повний бовдур. Тож ви можете здогадатися, що коли вона поїхала на два тижні раніше за нас, то на Бертрамову думку це було анітрохи не зарано.
Мушу сказати, що не її краса змушувала мене німіти. Вона була досить привабливою дівчиною, блондинкою з великими очима, але не з тих, від кого перехоплює подих.
Ні, причиною занепаду моїх здібностей досить жваво базікати з представницями протилежної статі було її ставлення до світу. Я не хочу нікого скривдити, тож не казатиму, що вона дійсно писала вірші, але її розмови, як на мою думку, не могли не збудити сильні підозри. Тобто, я хочу сказати, коли дівчина раптом, не сіло не впало питає вас, чи не буває у вас почуття, що зорі — це Божий віночок, мимохіть почнеш замислюватися.
Тож з точки зору злиття моєї та її душ не було анічогісінько. Але у випадку Ґассі все було абсолютно інакше. Те, що мене паралізувало (тобто, те, що ця дівчина була переповнена ідеалами, сентиментальністю та іншим), якщо мова йшла про нього, було досить доречним.
Ґассі завжди був одним з тих млосних мрійників — бо інакше він не зміг би жити за містом заради самих лише тритонів — тож я не бачив причин, чому б йому та Бассет, коли він якось зніме з себе цей тягар палких слів, не пасувати один одному, як шинка до яєчні.
— Вона саме те, що йому потрібно, — сказав я.
— Я дуже радий це чути, сер.
— А він — саме те, що потрібно їй. Отже, це добра справа, і йому треба чинити усіляку допомогу. Роби все, на що ти здатний, Дживсе.
— Добре, сер, — відповів чесний малий. — Я приділю час цій справі негайно ж.
Отже, як ви, безсумнівно, погодитесь, до цієї миті домінувала, так би мовити, ідеальна гармонія. Дружня балачка між роботодавцем і найманцем, все просто чудово. Але в цей момент, на жаль, відбулася неприємна зміна. Атмосфера раптово стала іншою, почали збиратися грозові хмари, і не встигли ми збагнути, що відбувається, аж прогуркотів грім. Таке трапилося в домі Вустера вже не вперше.