— Вона не могла не помітити, що ти втратив апетит.
Він хрипко гримнув, неначе мав проблеми з гландами душі:
— Втратив апетит?! Я пустий, як Великий Каньйон!
— Тримайся, Таппі! Подумай про Ганді.
— А що з Ганді?
— Він упродовж багатьох років майже не їв.
— Я теж. Принаймні, таке в мене відчуття. Ганді… теж мені, вигадав.
Я зрозумів, що тему Ганді краще облишити. Я повернувся до того, з чого почав:
— Вона, напевно, шукає тебе саме зараз.
— Хто? Анджела?
— Так. Вона не могла не помітити твою велику самопожертву.
— Думаю, ця тупиця взагалі нічого не помітила. Готовий битися об заклад, що вона анічогісінько не побачила.
— Ну ж бо, Таппі, — переконував я, — що за меланхолія? Не будь таким песимістом. Вона не могла не помітити, що ти відмовився від nonnettes de poulet Agnès Sorel. Це була просто сенсаційна заява, помітна як слон посеред хати. А ті cèpes à la Rossini…
Він хрипко закричав:
— Припини це, Берті! Ти думаєш, мене з мармуру зроблено? Мало мені було того, що я сидів і дивився, як одна з найкращих вечерь Анатоля минає мене, страва за стравою, так ти ще й нахвалюватимеш її? Не нагадуй мені про ті nonnettes! Я цього не витримаю.
Я спробував його підбадьорити та втішити.
— Будь хоробрим, Таппі. Зосередь думки на тому м'ясному пирозі, що чекає на тебе в коморі. Як написано в Біблії, «а радість на ранок!»
— Ото ж бо, що на ранок! А зараз лише пів на десяту вечора. Тобі обов'язково треба було згадати про пиріг? Саме тоді, коли я намагався про нього не думати!
Я зрозумів його точку зору. До того, як він матиме можливість скуштувати той пиріг, має минути кілька годин. Я облишив цю тему і досить довго ми сиділи мовчки. Потім він підвівся та почав збуджено ходити по кімнаті, як лев у зоопарку, який почув гонг до обіду та сподівається, що наглядач не обмине його під час рознесення їжі. Я тактовно відвів погляд, але все одно міг чути, як він розкидає стільці та інші речі. Було очевидно, що душа Таппі страждала, а кров'яний тиск підвищувався.
Згодом він знову сів і уважно подивився на мене. Щось у його манері змусило мене подумати, що йому є що сказати. І я не помилився. Він багатозначно поплескав мене по коліну та заговорив:
— Берті.
— Так?
— Можна я тобі дещо скажу?
— Авжеж, друже, — щиро сказав я. — Я саме почав був думати, що цій сцені не завадить якийсь діалог.
— Ця справа зі мною та Анджелою…
— Так?
— Я дуже багато думав про це.
— О, справді?
— Я суворо проаналізував цю ситуацію, і одне в ній ясно, як божий день. Мала місце брудна гра.
— Я тебе не розумію.
— Гаразд. Перегляньмо факти. До поїздки в Канни Анджела кохала мене. Вона була в захваті від мене. Я був її блакитнооким хлопчиком. Ти це визнаєш?
— Безперечно.
— А відразу після її повернення трапилася ця сварка.
— Точно.
— Безпричинна.
— Та яка вона, в біса, безпричинна?! Ти був дещо безтактовний щодо тієї акули.
— Щодо її акули я був відвертий і прямолінійний. І саме про це я й кажу. Невже ти серйозно віриш, що така дурниця, як незгода через акулу, змусить дівчину розірвати стосунки з тим, кому належить її серце?
— Авжеж.
Не знаю, чому він цього не розумів. Втім, бідолашний Таппі ніколи не вмів розрізняти тонкі відтінки. Він один з тих великих, міцних хлопців-футболістів, яким дещо бракує делікатності, як каже про них Дживс. Вони чудово вміють блокувати передачу м'яча та наступати шиповками на обличчя суперників, але щодо розуміння нервового жіночого темпераменту вони не такі вправні. Йому просто не спадала думка, що дівчина може бути готовою радше відмовитися від щасливого життя, ніж від своєї акули.
— Дурниці! То був лише привід.
— Ти про що?
— Про ту акулу. Вона хотіла позбутися мене, тож скористалася першою-ліпшою нагодою.
— Ні, ні.
— Кажу тобі, так і було.
— Але якого дідька їй позбуватися тебе?
— Ото ж бо! Саме над цим питанням я й думав. І ось тобі відповідь: тому що вона закохалася в когось іншого. Це за кілометр видно. Іншої відповіді немає. Їде в Канни обожнюючи мене, а повертається — ненавидячи. То ж очевидно, що впродовж тих двох місяців вона віддала своє серце якомусь гаспиду, з яким там познайомилася.
— Ні, ні.
— Досі вже казати «ні, ні». Бо саме так і було. Ось що я тобі скажу, сприймай це як офіційну заяву. Якщо мені вдасться знайти цього бридкого змія, що приховався в траві, йому слід негайно домовитися з улюбленою приватною лікарнею, бо я його не жалітиму. Якщо я його знайду, я візьмуся за його скотинячу шию та труситиму, доки з нього піна не піде, а тоді виверну його навиворіт і змушу з'їсти самого себе.
Сказавши це, він пішов геть. А я, давши йому хвилину або дві, щоб він зник, підвівся та пішов до вітальні. Схильність жінок гніздитися у вітальнях є загальновідомою, тож я сподівався знайти там Анджелу. Я мав намір поговорити з нею.
Теорія Таппі щодо того, буцімто якийсь вкрадливий хлопець завоював у Каннах її серце, у мене, як я вже сказав, не викликала довіри, я вважав це маячнею покинутого чоловіка. Авжеж, річ була в акулі; саме акула, а не щось інше, призвела до тимчасового охолодження молодого кохання, і я був певний, що коротенька бесіда з кузиною має все владнати.
Бо, якщо чесно, мені здавалося неймовірним, що така мила та чутлива дівчина не була зворушена до самого серця тим, що вона бачила під час вечері. Навіть Сеппінгс, дворецький тітки Делії, холодний, безпристрасний чоловік, ахнув, коли Таппі відмахнувся від nonnettes de poulet Agnès Sorel, а лакей, що стояв поруч із картоплею, здригнувся, наче побачив привида. Я просто відмовився розглядати можливість того, що така хороша дівчина, як Анджела, не помітить цього. Я сподівався знайти її у вітальні з розбитим серцем, готову до негайного примирення.
Але єдиною, кого я побачив у вітальні, зайшовши туди, була тітка Делія. Коли я ввійшов у поле її зору, мені здалося, що вона подивилася на мене дещо обурено, але після розмови зі страждальником Таппі я пояснив собі це тим, що вона теж була сьогодні на дієті. Хіба можна очікувати, що пуста тітка буде такою ж усміхненою, як і повна?
— О, то це ти? — сказала вона.
Звісно, це був я.
— Де Анджела? — запитав я.
— Спати пішла.
— Уже?
— Сказала, що в неї голова болить.
— Гм.
Я не був певний, що мені це подобалося. Дівчина, в серці якої відновилася любов, не піде спати, жаліючись на головний біль, ставши свідком того, як самотній коханий сенсаційно відмовляється від їжі. Така дівчина нікуди не йде, а кидає на нього короткий, повний каяття погляд з-під опущених вій та взагалі намагається натякнути йому, що якщо він хоче сісти за стіл переговорів і спробувати знайти спільну мову, то вона згодна. Так, безумовно, це лягання спати дещо стурбувало мене.
— Спати пішла? — задумливо пробурмотів я.
— А навіщо вона тобі?
— Думав, що вона погодиться прогулятися та поговорити.
— Ти збираєшся гуляти? — з раптовою зацікавленістю запитала тітка Делія. — Де саме?
— Ну, то тут, то там.
— А чи не міг би ти в такому разі дещо зробити для мене?
— Так, авжеж.
— Це тебе не надовго затримає. Ти знаєш ту доріжку, що йде повз теплицю на город? Якщо йти нею далі, дійдеш до ставка.
— Так, я знаю.
— Будь ласкавий, візьми шматок міцної мотузки або шнура, дійди тією доріжкою до ставка…
— До ставка? Добре.
— Подивись там навколо, знайди великий важкий камінь. Або ж велику цеглину, її має вистачити.
— Зрозуміло, — сказав я, хоча нічого не розумів, а досі був спантеличений. — Камінь або цеглину. Так. І що далі?
— А далі, — сказала родичка, — будь слухняним хлопчиком, прив'яжи той камінь до мотузки, повісь собі на шию, стрибни в ставок і втопися. Через кілька днів я накажу, щоб тебе витягли та поховали, бо мені потрібно потанцювати на твоїй могилі.
Це спантеличило мене ще сильніше. І не тільки спантеличило, а ще й образило. Колись я читав книгу, в якій одна дівчина «раптово вибігла з кімнати, боячись залишатися, бо з її уст могли пролунати жахливі речі; вона вирішила, що більше не залишатиметься в цьому домі й не терпітиме образи та байдужість». Я почувався приблизно так само.