Притаманною йому манерою вугра Дживс вислизнув з кімнати, а я жестом запропонував своєму візитерові сісти.
— У чому річ? — запитав я.
Він підійшов, усівся на ліжко та якийсь час мовчки щипав ковдру.
— Я пройшов крізь пекло, Берті.
— Крізь що?
— Крізь пекло.
— О, пекло? А навіщо ти туди ходив?
Він знову мовчав, втупившись сумними очима перед собою. Простеживши за його поглядом, я побачив, що він дивиться на камінну полицю, де стояв збільшений фотопортрет дядька Тома в якійсь масонській уніформі. Я багато років намагався сперечатися з тіткою Делією щодо цієї світлини, пропонуючи їй дві різні альтернативи: а) спалити це неподобство; б) якщо вона мусить залишити його, то нехай переселить мене до іншої кімнати. Але вона не погодилася. Вона сказала, що мені це корисно. Вона наполягала, що це дисциплінує, вчить мене тому, що в житті є яскравіша сторона, що ми народилися в цей світ не для самого лише задоволення.
— Якщо він тебе дратує, розверни його до стіни, Таппі, — лагідно сказав я.
— Що?
— Портрет дядька Тома як керівника оркестру.
— Я сюди прийшов не про портрети розмовляти. Я прийшов за співчуттям.
— І ти його отримаєш. Яка проблема? Турбуєшся через Анджелу, напевно? Що ж, не бійся. Я маю ще один чудовий план, як її перехитрувати. Гарантую тобі, вона плакатиме на твоєму плечі раніше, ніж сонце зайде.
Він різко гримнув:
— Дідька лисого!
— Тап, Фуппі!
— Що?!
— Тобто, «Фу, Таппі». Кажу ж тобі, я все владнаю. Я саме збирався розповісти про цей план Дживсу, коли зайшов ти. Хочеш почути?
— Не хочу я чути твої паскудні плани. Плани марні. Вона закохалася в якогось іншого хлопця і тепер ненавидить моє пузо.
— Дурниці.
— Це не дурниці.
— Кажу тобі, Таппі, як знавець жіночих сердець: Анджела досі тебе кохає.
— Уночі в коморі це було геть не схоже на кохання.
— О, вночі ти пішов до комори?
— Пішов.
— І там була Анджела?
— Була. І твоя тітка. А ще твій дядько.
Я зрозумів, що потребую виносок внизу сторінки. Це все було для мене новиною. Я багато разів гостював у Брінклі Корт, але навіть не здогадувався, що одним із центрів місцевого суспільного життя є комора. Як буфет на іподромі.
— Розкажи мені все своїми словами, — сказав я, — не впускаючи жодної, навіть дрібної деталі, бо ніколи не можна бути певним, чи важлива та деталь, чи ні.
З дедалі більшою похмурістю він оглядав фотопортрет.
— Гаразд, — сказав він. — Ось що трапилося. Як ти знаєш, я мав певні плани щодо м'ясного пирога.
— Так.
— Отже, близько першої години ночі я вирішив, що час настав. Я вийшов зі своєї кімнати та пішов униз. Той пиріг вабив мене.
Я кивнув. Я знаю, на що здатні пироги.
— Я дійшов до комори. Дістав пиріг. Поставив його на стіл. Знайшов ніж і виделку. Взяв сіль, гірчицю та перець. Там була холодна картопля. Її я теж узяв. І саме коли я мав братися до діла, я почув щось позаду — у дверях стояла твоя тітка. У своєму синьо-жовтому халаті.
— Оце так халепа!
— І не кажи.
— Ти, напевно, не знав, куди очі діти.
— Я дивився ними на Анджелу.
— Вона зайшла разом із тіткою?
— Ні. Разом із твоїм дядьком, через хвилину або дві. Він був у рожево-ліловій піжамі, а в руці тримав пістолет. Ти коли-небудь бачив свого дядька в піжамі та з пістолетом?
— Ніколи.
— Ти не багато втратив.
— Розкажи-но мені, Таппі, про Анджелу, — попросив я, бо хотів з'ясувати це якнайшвидше. — Чи не став її погляд м'якішим, коли вона подивилася на тебе?
— Вона дивилася не на мене. Вона дивилася на пиріг.
— Вона що-небудь сказала?
— Не відразу. Першим заговорив твій дядько. Він сказав твоїй тітці: «Боже святий, Делію, що ти тут робиш?» А вона на це сказала: «Якщо вже на то пішло, мій веселий сновидо, то що тут робиш ти?» І тоді твій дядько сказав, що подумав, що в будинок залізли злодії, бо він почув якийсь шум.
Я знову кивнув. Ланцюжок подій ставав зрозумілим. Того року, коли Яскраве Світло дискваліфікували на перегонах «Цесаревич», одного разу виявили, що вікно на кухню розкрите, і після того в дядька Тома розвився комплекс щодо зломщиків. Я досі пам'ятаю емоції, які відчув, приїхавши сюди вперше після того, як він установив на вікнах ґрати: я спробував вистромити голову, щоб вдихнути сільського повітря, і мало не розколов собі череп об металеву решітку такого штибу, які були в середньовічних тюрмах.
— «Які ще звуки?» — спитала твоя тітка. «Дивні звуки», — відповів твій дядько. І тоді Анджела, мала негідниця, з бридким сталевим дзвоном у голосі зауважила: «То, напевно, містер Ґлоссоп чавкав». І лише тоді вона на мене подивилася. Це був здивований, повний огиди погляд, з яким дуже одухотворена жінка може подивитися на товстуна, що жадібно ковтає в ресторані суп. Після такого погляду згадуєш, що в тебе талія 117 сантиметрів, а над тугим комірцем утворюється валик зайвої плоті. А потім вона тим самим неприємним тоном додала: «Я мала попередити тебе, батьку, що містер Ґлоссоп любить попоїсти три або чотири рази за ніч. Це допомагає йому дочекатися сніданку. У нього дивовижний апетит. Дивіться, він уже майже доїв великий м'ясний пиріг».
Промовляючи ці слова, Таппі тремтів, як хвора тварина. В його очах сяйнув дивний блиск, і він сильно вдарив кулаком по ліжку, мало не влучивши по моїй нозі.
— Ось що було гірше за все, Берті. Ось від чого мені боляче. Я ще майже не почав його їсти! Але такі вже жінки.
— Вони ніколи не змінюються.
— Вона продовжувала коментувати. «Ви не уявляєте, — казала вона, — як містер Ґлоссоп обожнює їжу. Він просто живе заради неї. Він кожного дня їсть шість або сім разів, а зранку починає все наново. Мені це здається досить дивовижним». Твою тітку це, схоже, зацікавило і вона сказала, що їй це нагадує боа констріктора. Анджела спитала, чи не мала та на увазі пітона? А потім вони сперечалися щодо того, хто з них хто. А твій дядько тим часом тицяв навсібіч своїм клятим пістолетом, ставлячи в небезпеку всіх, хто був поруч. А пиріг стояв на столі, а я не міг навіть доторкнутися до нього. То ж ти маєш розуміти, чому я сказав, що пройшов через пекло.
— Так. Це не могло бути приємно.
— Згодом твоя тітка та Анджела припинили свою суперечку, згодившись на тому, що Анджела мала рацію, і я нагадую їм саме пітона. Незабаром ми всі пішли до своїх кімнат, а Анджела з материнською турботою попередила, щоб я не йшов сходами надто швидко. Бо, за її словами, після семи великих приймань їжі чоловікові моєї статури слід бути дуже обережним, аби не трапився апоплексичний удар. Вона сказала, що те саме трапляється з собаками. Коли вони стають надто жирними та вгодованими, вони вже не поспішають сходами вгору, щоб потім не хекати, бо це погано для серця. Вона запитала твою тітку, чи пам'ятає та покійного спанієля, Амброзія; а твоя тітка відповіла «Бідолашний старий Амброзій, його було неможливо від смітника відтягти»; а Анджела сказала «Ото ж бо, тож будьте, будь ласка, обережні, містере Ґлоссоп». А ти мені кажеш, що вона мене досі кохає!
Я спробував його якось підбадьорити:
— Та то дівочі балачки!
— Трясця цим балачкам! Я їй непотрібний. Колись я був її ідеалом, а тепер — менш ніж пил під колесами її колісниці. Вона шаленіє через того хлопця в Каннах, ким би він не був, а мене тепер і бачити не хоче.
Я вигнув брови:
— Мій любий Таппі, у питанні щодо цього «хлопця Анджели в Каннах» ти втратив властивий тобі розум. Вибач, що я тобі це кажу, але в тебе idée fixe[11].
— Що?
— Idée fixe. Ну, ти знаєш. У людей таке трапляється. Це як марення дядька Тома щодо того, ніби всі, кого хоч раз затримувала поліція, слідкують за нашим садком, чекаючи нагоду залізти в будинок. Ти постійно кажеш мені про цього хлопця в Каннах, але не було ніякого хлопця в Каннах, і я скажу тобі, чому я такий впевнений у цьому. Так трапилося, що впродовж тих двох місяців на Рив'єрі ми з Анджелою майже не розлучалися. Якби навколо неї хтось вився, я б це миттєво побачив.