— Дживсе, — сказав я, — від тебе я такого не очікував.
— Не очікували, сер?
— Авжеж, ні. Звісно, я розумію, що доливання алкоголю в апельсиновий сік Ґассі — це не один з тих регулярних обов'язків, за які ти отримуєш щомісячну платню, і якщо ти вирішив буквально дотримуватися того, що написано в контракті, напевно, нічого з цим не поробиш. Але дозволь мені зауважити, що таку поведінку важко назвати відданою.
— Мені шкода, сер.
— Все гаразд, Дживсе, все гаразд. Я не серджусь, просто це мене дещо вразило.
— Добре, сер.
— Можеш іти, Дживсе.
- 14 -
Розслідування показало, що друзі, до яких поїхала Анджела, були поміщиками на прізвище Стречлі-Бад, а мешкали вони в будинку Кінгхем Менор, що був приблизно за вісім миль у напрямку Першора. Я цих людей не знав, але вони мали бути надзвичайно чарівними, бо відірватися від них вона змогла так пізно, що повернувшись, ледве мала час на те, щоб переодягнутись перед вечерею. Тож лише після того, як було випито каву, я зміг розпочати виконувати свій план. Знайшовши її у вітальні, я відразу взявся до діла.
Коли я йшов до вітальні, де вона сиділа, мої груди були сповнені геть іншими почуттями, аніж попереднього дня, коли я так само йшов до тієї самої кімнати, щоб знайти Бассет. Як я і сказав Таппі, я завжди обожнював Анджелу, і ніщо не було для мене кращим, ніж побути в її компанії. І з її вигляду я розумів, як сильно вона зараз потребує моєї допомоги та співчуття.
Якщо чесно, я був шокований виглядом бідолашної киці. У Каннах вона була радісною, усміхненою англійкою, просто втіленням щастя. А зараз її обличчя було бліде та напружене, як у центр-форвардки хокейної команди школи для дівчат, яка зазнала не тільки удару по щелепі, а ще й штраф від арбітра. За звичайних обставин такий її вигляд призвів би до миттєвих коментарів, але стандарти похмурості Брінклі Корт зросли настільки, що ніхто нічого не помітив. Взагалі-то, цілком можливо, що дядько Том, який сидів у своєму кутку та чекав на закінчення, вважав, що Анджела занадто життєрадісна.
У властивій мені вишуканій манері я почав виконувати свій план.
— Агов, Анджело! Привіт!
— Привіт, Берті, любий.
— Я радий, що ти нарешті повернулася. Я чекав на тебе.
— Чекав, любий?
— Так, чекав. Ти не проти прогулятися?
— Залюбки.
— Добре. Я маю багато про що тобі сказати, і не хочу робити це на публіці.
Цієї миті старий бідолашний Таппі, напевно, зазнав раптової судоми. Він сидів неподалік і витріщався на стелю, аж раптом підскочив, наче сполохана риба, та перекинув столик, на якому були ваза, миска з ароматичною сумішшю, два порцелянові песики та збірка Омара Хайяма в шкіряній палітурці.
Тітка Делія видала мисливський вигук. Дядькові Тому, напевно, спало на думку, що з цим шумом таки розвалюється цивілізація, тож він теж долучився до нього, розбивши чашку з-під кави.
Таппі попросив вибачити його. Тітка Делія видала передсмертний стогін і сказала, що нічого страшного. А Анджела, кинувши короткий гордовитий погляд, наче принцеса старих часів, яка зіткнулася з надзвичайним проявом неотесаності у виконанні особливо бридкого представника нижчих прошарків суспільства, вийшла разом зі мною за поріг. І зрештою ми сиділи вдвох на одній з грубих лавок у садку, і я був готовий розпочати головну справу цього вечора.
Але я зважив, що перш ніж робити це, краще зняти трохи напругу невеличкою дружньою бесідою. З такими делікатними справами, яку я спланував, краще не поспішати. Тож якийсь час ми розмовляли на нейтральні теми. Вона розповіла, що затрималася в Стречлі-Бадів так довго через те, що Хільда Стречлі-Бад попросила її допомогти з приготуваннями до завтрашнього балу слуг, і вона не могла відмовитися, бо всі слуги Брінклі Корт мали бути присутніми на тому балу. Я сказав що весела гулянка, можливо, розважить Анатоля та відверне його думки від проблем. На що вона відповіла, що Анатоль туди не піде. За її словами, коли тітка Делія запропонувала йому туди сходити, він лише сумно похитав головою та почав розповідати, як він повернеться в Прованс, де його поважають.
Після цього сумного зауваження на якийсь час ми замовкли, а потім Анджела сказала, що трава мокра, тож краще вона піде до будинку. Це, звісно, повністю суперечило моїм намірам.
— Ні, не йди. Після твого повернення я не мав жодної можливості побалакати з тобою.
— Я зіпсую свої туфлі.
— Поклади ноги мені на коліна.
— Гаразд. Можеш масувати мені щиколотки.
— Добре.
Ми саме так і зробили, а потім ще кілька хвилин продовжували теревенити про те й про інше. А потім розмова вщухла. Я зробив кілька зауважень щодо мальовничого оточення, в яких фігурували присмеркова тиша, погляди зірок і м'яке мерехтіння води в ставку, а вона відповіла «так». У кущах, що були перед нами, щось зашурхотіло, і я висловив припущення, що то, напевно, тхір, а вона сказала, що я, мабуть, маю рацію. Але було очевидно, що подумки дівчина була деінде, тож я вирішив не гаяти більше часу.
— Подруго, — сказав я, — я чув про ваш скандал. То весільним дзвонам уже не дзвеніти?
— Ні.
— Остаточний кінець, так?
— Так.
— Ну, якщо тобі цікава моя думка, то з твого боку це від початку було дещо нерозумно, Анджело. Думаю, тобі пощастило, що ти здихалася його. Я взагалі дивуюся, як ти витримувала цього Ґлоссопа так довго. З якого боку не подивись, а найкращим вибором його не назвеш. Невдаха — ось гарний опис для нього. Жахливий хам, та ще й хвалько. Мені шкода дівчину, яка навіки пов'яже своє життя з таким, як Таппі Ґлоссоп.
А потім я видав суворий сміх, досить зневажливий.
— А я завжди вважала, що ви з ним друзі, — сказала Анджела.
Я зробив ще один кидок, цього разу ще більш кручений:
— Друзі? Не кажи дурниць. Ми, звісно, поводимося чемно при зустрічі, але казати, що ми друзі — це просто абсурд. Клубне знайомство, не більше. До того ж ми в школі були разом.
— В Ітоні?
— О боже, ні. В Ітон такого як він не взяли б. У школі, в якій я вчився ще до Ітона. Він дуже брудним був хлопчиком, наскільки я пам'ятаю. Завжди в чорнилі та багнюці, мився лише в четвер, раз на два тижні. Коротко кажучи, аутсайдер, якого всі цуралися.
Я зробив паузу. Я був неабияк збентежений. Окрім того, що мені було боляче казати так про того, хто завжди був для мене дорогим друзякою (якщо не зважати на випадок з кільцями, коли мені довелося впасти в басейн у повному вечірньому одязі) мені здалося, що мої слова не мають наслідків. Справа не просувалася. Дивлячись у кущі та не пари з уст, вона сприймала всі мої образи та натяки дуже спокійно.
Я спробував ще раз:
— «Необтесаний» — ось який він був. Не думаю, що бачив колись когось більш необтесаного, ніж цей Ґлоссоп. Попроси будь-кого, хто знав його тоді, описати його одним словом, і вони скажуть «необтесаний». І зараз він такий самий. Нічого не змінилося. Хлопчик — батько чоловіка.
Вона не розчула.
— Хлопчик, — повторив я гучніше, — батько чоловіка.
— Про що ти кажеш?
— Я говорю про цього Ґлоссопа.
— Мені здалося, що ти щось сказав про чийогось батька.
— Я сказав, що хлопчик — батько чоловіка.
— Який хлопчик?
— Хлопчик-Ґлоссоп.
— У нього немає батька.
— А я й не казав, що він є. Я сказав, що він батько хлопчика… тобто, чоловіка.
— Якого чоловіка?
Я зрозумів, що наша розмова дійшла такої точки, коли, якщо не докласти зусиль, ми заплутаємося.
— Я намагаюсь сказати, — сказав я, — що хлопчик-Ґлоссоп є батьком чоловіка-Ґлоссопа. Іншими словами, всі огидні вади та хиби, через які товариші зневажали Ґлоссопа-хлопчика, присутні й у чоловіку-Ґлоссопі, і вони змушують його — наразі я маю на увазі чоловіка-Ґлоссопа — бути взірцем осудливої поведінки в таких місцях як «Трутні», де від членів очікуються певні стандарти пристойності. Запитай будь-кого в «Трутнях», і тобі скажуть, що для старого доброго клубу то був чорний день, коли цей Ґлоссоп якимось чином прослизнув у список членів. Комусь не подобається його обличчя; інший міг би стерпіти його обличчя, якби не його звички. Але загальна думка зводиться до того, що цей хлопець — грубіян і поганець, і що тієї самої миті, коли він захотів потрапити в клуб, його слід було зустріти рішучою одностайною відмовою.