Мені довелося знову зробити паузу, частково для того, щоб перевести дух, а частково тому, що кажучи таке про бідолашного Таппі я відчував майже фізичні муки.
— Бувають такі люди, — продовжив я, змусивши себе повернутися до своєї огидної справи, — до яких попри те, що вони мають такий вигляд, ніби спали, не знявши свого одягу, всі ставляться досить мило, бо вони дружні та чемні. А є інші, які попри вороже ставлення до їхньої огрядності та незграбності користуються повагою завдяки гострому розуму й блискучому гумору. Але цей Ґлоссоп, на жаль, не належить ні до тих, ні до інших. Мало того, що він схожий на якусь істоту, що з дупла вилізла, так він ще й загальновизнаний дурень найвищого ґатунку. Він не має душі. З ним неможливо розмовляти. Якщо коротко, то будь-яка дівчина, якій стало необачності заручитися з ним, але в останню мить вдалося минути цього одруження, може справедливо вважати, що їй пощастило.
Я знову зробив паузу та скосив очі на Анджелу, щоб побачити, який я справляю ефект. Весь час, поки я говорив, вона сиділа мовчки та дивилася на кущі, і я не міг повірити в те, що вона досі, згідно з планом, не накинулася на мене як тигриця. Я не міг цього зрозуміти. Мені здавалося, що якби я сказав тигриці про її улюблене тигреня хоч дещицю того, що я сказав Анджелі, то вона — я маю на увазі тигрицю — стрибнула б аж під стелю.
А наступної миті я взагалі мало не впав.
— Так, — сказала Анджела, задумливо кивнувши, — ти маєш рацію.
— Га?
— Це саме те, про що я й сама думала.
— Що?!
— Дурний як пень. Він саме такий. Один з найтупіших баранів у всій Англії, напевно.
Я нічого не казав. Я намагався оговтатися, я потребував першої медичної допомоги. Це було для мене повною несподіванкою. Розробляючи цей чудовий план, який я зараз втілював у життя, я не врахував лише те, що вона може погодитися з усім, що я їй казатиму. Я готував себе до бурхливого емоційного сплеску. Я очікував сльози, докори, зустрічні звинувачення та всі інші дівочі фокуси такого штибу. Але щиру згоду з моїми словами я не передбачив, тож мені, так би мовити, було над чим подумати.
Вона взялася розвивати свої тези; дзвінким, сповненим ентузіазму голосом, ніби говорила про найулюбленішу тему. Дживс зміг би підказати мені слушне слово. Здається, слово «екстатичний» добре підійде, якщо тільки воно не означає сип на обличчі, який мастити треба. Але якщо це слушне слово, то саме такою була її манера, з якою вона розпросторікалася про бідолашного Таппі. Якщо б ви могли судити лише з інтонації її голосу, ви могли б подумати, що це придворний поет захоплено нахвалює східного монарха, або ж Ґассі Фінк-Ноттл розповідає про нових тритонів.
— Дуже приємно, Берті, поговорити з кимось, хто по-справжньому розуміє цього Ґлоссопа. Мати каже, що він гарний хлопець, але ж це просто дурниця. Будь-кому очевидно, що він просто неможливий. Він зарозумілий, впертий, постійно сперечається, навіть коли чудово розуміє, що ані біса не тямить; також він забагато палить, забагато їсть і забагато п'є, і колір його волосся мені не подобається. Втім, через рік або два волосся в нього вже не буде, бо на маківці його вже зараз мало, тож він сам не помітить, як раптом стане лисим, як яйце, а він останній чоловік, який може дозволити собі лисіти. І ще просто огидно те, як він постійно щось жере. Ти знаєш, що сьогодні о першій годині ночі я знайшла його в коморі, де він ласував м'ясним пирогом? Він майже весь його доїв. А скільки він зжер під час вечері, ти сам бачив. Це просто огидно. Але я не можу всю ніч сидіти тут і розмовляти про чоловіків, які недостойні жодного слова й не мають розуму навіть на те, щоб відрізнити акулу від камбали! Я йду в будинок.
Загорнувши щільніше свої худі плечі в шаль, щоб захиститися від вечірньої роси, вона пішла геть, залишивши мене посеред мовчазної ночі самого.
Ну, взагалі-то, не зовсім самого, бо кілька секунд по тому кущі переді мною заворушилися, і звідти з'явився Таппі.
- 15 -
Я виразно подивився на нього. О цій годині вже вечоріло, тож видимість була не дуже добра, але того світла, що досі залишалося, було достатньо, щоб я його добре бачив. І те, що я побачив, переконало мене, що мені буде значно спокійніше, якщо між ним і мною буде міцна груба лавка. Тож я здійнявся в повітря, наче фазан, і почав опускатися по інший бік від названого вище предмета.
Моя раптова спритність справила певний ефект. Таппі наче трохи оторопів. Він різко зупинився та впродовж такого проміжку часу, що крапля поту встигла стекти з моєї брови на кінчик носа, мовчки стояв і дивився на мене.
— Отже, — зрештою сказав він, і для мене виявилося повною несподіванкою, що хтось насправді каже «Отже!» Я завжди вважав, що таке лише в книжках пишуть. Втім — ось, маєте. Хоч дивно це, хоч ні, він сказав «Отже!», і після цієї репліки я мав щось робити.
Треба було б бути значно дурнішим чоловіком, ніж Бертрам Вустер, щоб не помітити, що мій старий приятель дещо збуджений. Не можу сказати вам напевно, чи дійсно його очі стріляли полум'ям, але я безперечно помітив певне жаріння. Що ж до решти його тіла, то кулаки були стиснуті, вуха тремтіли, а м'язи щелепи ритмічно оберталися, неначе він вирішив заморити черв’яка перед сном. У волоссі в нього було повно гілля, а на скроні висів жук, який міг би зацікавити Ґассі Фінк-Ноттла. Втім, на це я не звернув особливої уваги. Для роздивляння жуків буває час слушний, а буває не дуже.
— Отже! — знову сказав він.
Ті, хто знає Бертрама Вустера найкраще, скажуть вам, що його хитрість і розсудливість досягають свого піку під час халеп. Хто, як не він, потрапивши кільки років тому в міцні руки закону в вечір після перегонів човнів і опинившись у поліцейському відділку, миттєво вигадав собі фальшиве ім'я Юстаса Г. Плімсола, який буцімто мешкав у Лебернамсі, що на Аллейн Роуд у Західному Далвічі, врятувавши тим самим славетне ім'я Вустерів від публічного глуму? Хто, як не він…
Втім, немає потреби щось доказувати. Моя репутація каже сама за себе. Тричі заарештований, і жодного вироку під справжнім ім'ям. Спитайте про це в будь-кого в «Трутнях».
Тож і тепер, у ситуації, що загрожувала будь-якої миті стати ще жахливішою, я не втратив голову. Я зберігав спокій. Лагідно, сердечно усміхаючись і сподіваючись на те, що ще не надто темно і мою усмішку видно, я заговорив зі щирою дружністю:
— О, здоров був, Таппі! Ти тут?
Він відповів, що так, він тут.
— І давно ти тут?
— Давно.
— Добре. Я хотів тебе побачити.
— Що ж, ось я тут. Виходь з-за лавки.
— Ні, дякую, друже. Мені подобається спиратися на неї. Це дуже розслабляє хребет.
— Приблизно через дві секунди, — сказав Таппі, — твій хребет від мого копняка голову тобі проб'є.
Я вигнув брови. За такого освітлення від цього, звісно, мало толку, але це все одно було доречно.
— Це Гільдебранд Ґлоссоп говорить? — запитав я.
Він підтвердив, що так, це він, та додав, що якщо мені погано видно, то можна підійти на кілька кроків ближче до нього. А ще він назвав мене образливим словом.
Я знову вигнув брови:
— Ну ж бо, Таппі, не треба робити нашу розмову такою загостреною. «Загостреною» — я це хотів сказати?
— Звідки мені знати, — сказав він і почав обходити лавку.
Я збагнув, що якщо я хочу щось сказати, то говорити треба швидко. Він уже зсунувся на півтора метра. І хоч я, рухаючись таким самим штибом, зміг утримати лавку поміж нами, звідки було знати, як довго триватиме моя вдача?
Тому я перейшов до суті справи.
— Здається, я знаю, про що ти думаєш, Таппі, — сказав я. — Якщо ти сидів у тих кущах під час моєї розмови з Анджелою, припускаю, ти почув те, що я про тебе казав.