— Почув.
— Зрозуміло. Що ж, не забудьмо про етичну сторону цього. Багато хто міг би сказати, що ти підслуховував, і я можу собі уявити суворих критиків, які важко зітхнули. Це вважається… Я не хочу образити тебе, Таппі… але це не по-англійськи. Це дещо не по-англійськи, Таппі, ти мусиш це визнати.
— А я шотландець.
— Справді? — запитав я. — Я цього раніше не знав. Як дивно: навіть не здогадаєшся, що хтось шотландець, якщо його прізвище не на «Мак» або він не каже «Ох, ай» і тому подібне. Слухай, — продовжував я, почуваючи, що академічна дискусія на якусь нейтральну тему може послабити напругу, — а ти не скажеш мені дещо? Мені воно давно спокою не дає. Що саме кладуть у хагіс[14]? Я так часто думав про це.
Зважаючи на те, що замість відповіді на питання він перестрибнув через лавку й спробував схопити мене, він думав не про хагіс.
— Втім, — сказав я, теж перестрибнувши через лавку, — це не найголовніше. А щодо головного… Якщо ти був у тих кущах і чув, що я казав про тебе…
Він почав рух навколо лави у північно-східному напрямку. Я теж зрушив з місця, але південно-західним курсом.
— Ти, напевно, здивувався тому, як я говорив.
— Анітрохи.
— Що? Тобі нічого не здалося дивним у тоні моїх зауважень?
— Саме такого і слід було очікувати від такого підступного, віроломного собаки, як ти.
— Мій любий друже, — заперечив я, — ти, схоже, не в найкращій формі. Невелика нестача кмітливості? Я ж бо думав, що ти відразу збагнеш, що це частина добре продуманого плану.
— Зараз я тебе спіймаю, — сказав Таппі, відновлюючи рівновагу після блискавичної спроби схопити мене за шию. І ця його спроба була такою близькою до успіху, що я без зайвих затримок поспішив викласти перед ним усі факти.
Говорячи швидко та продовжуючи рух, я розповів про свої емоції щодо отриманої телеграми від тітки Делії, про поспіх, з яким я вирушив на місце трагедії, про свої роздуми в машині та про розробку свого чудового плану. Я виклав усе чітко та ясно, тому неабияк стривожився, почувши від нього (він казав це крізь стиснуті зуби, що додавало ефекту) що він не вірить жодному моєму клятому слову.
— Але чому, Таппі? — сказав я. — Як на мене, в цьому немає нічого неправдивого. Що саме викликає в тебе скепсис? Поясни, Таппі.
Він зупинився, щоб передихнути. Таппі, хоча Анджела могла б їдко заперечити на це, насправді не жирний. Впродовж зимових місяців завжди можна побачити, як він радісно буцає м'яч, а влітку в його руці майже завжди тенісна ракетка. Але під час нещодавно завершеної вечірньої трапези він, напевно, вирішив, що після принизливої сцени в коморі він подальшою помірністю вже нічого не досягне, тож анітрохи не стримував себе, надолужуючи пропущене; а після повного занурення в одну з вечерь Анатоля чоловіки його здорової статури зазвичай дещо втрачають гнучкість. Поки я ставив його до відома про свої плани щодо його щастя, наш хоровод навколо лавки ставав дедалі швидшим; настільки швидким, що останні кілька хвилин ми були схожі на збільшену копію гончака та електричного зайця, які мчать по колу задля втіхи чисельної публіки.
Схоже, це його дещо виснажило, і я не міг не радіти з цього. Я й сам уже відчував втому, тож пауза не була зайвою.
— Я геть не розумію, чому ти мені не віриш, — сказав я. — Адже ми друзі вже багато років. Ти маєш знати, що за винятком того разу, коли ти змусив мене пірнути головою в басейн «Трутнів» — а цей випадок я дуже давно вирішив вигнати зі своїх думок і дозволити минулому поховати своїх мерців, так би мовити — за винятком тієї пригоди я завжди відносився до тебе з повагою. Бо які ще мотиви, окрім тих, про які я розповів, могли змусити мене критикувати тебе перед Анджелою? Дай мені на це відповідь. Але бережися.
— В якому сенсі «бережися»?
Ну, взагалі-то, я й сам цього не знав. Так мені сказав мирський суддя, коли я був на лаві підсудних, назвавшись Юстасом Плімсолом з Лабернамса. А оскільки тоді ця фраза справила на мене неабияке враження, я втрутив її зараз, щоб надати розмові потрібного тону.
— Гаразд. Забудьмо про це «бережися». Просто дай відповідь на моє запитання. Навіщо, якщо не через щире піклування про твої інтереси, мені лаяти тебе?
Різкий спазм труснув його з голови до п'ят. Жук, який під час попередньої розмови висів на його голові, сподіваючись на краще, тепер вирішив, що з нього досить, і звільнив апартаменти. Він полетів геть, і його поглинула ніч.
— А! — сказав я. — Твій жук, — пояснив я. — Ти, безсумнівно, не здогадувався про нього, але весь цей час у тебе на голові був якийсь жук. Тепер ти позбавився його.
Він пирхнув
— Жуки!
— Не жуки. Лише один жук.
— Яка зухвалість! — скрикнув Таппі, вібруючи як один з тритонів Ґассі під час шлюбного сезону. — Кажеш про жуків, хоча добре знаєш, що насправді ти підлий, підступний пес!
Про це, звісно, можна було посперечатися, бо підступні, підлі пси мають вважатися розумними, якщо вміють розмовляти про жуків, і я наважусь стверджувати, що його заява не витримала б уважного розгляду. Але я не став користатися цим аргументом.
— Ти вдруге назвав мене так, і я вимагаю пояснення, — твердо сказав я. — Я ж сказав тобі, що керувався найкращими цілями — помирити тебе та Анджелу. Мені було дуже боляче казати все те, і лише думка про нашу давню дружбу дала мені на це сили. А тепер ти кажеш, що не віриш мені й обзиваєш мене такими словами, за які, напевно, я міг би подати на тебе в суд і стягнути суттєве відшкодування моральних збитків. Для цього мені, звісно, треба порадитися з адвокатом, але я б сильно здивувався, якщо б це не призвело до позову. Будь розумним, Таппі. Назви мотив, який я мав для цього. Хоча б один.
— Назву. Ти думаєш, я не знаю? Ти сам закоханий в Анджелу!
— Що?
— І ти ображав мене, щоб отруїти її розум, налаштувати її проти мене та позбавитися конкурента.
Я за все своє життя ніколи не чув нічого дурнішого. Дідько, я знаю Анджелу ще відтоді, коли вона пішки під стіл ходила. Хіба закохуються в близьких родичів, яких знають, коли вони пішки під стіл ходили? До того ж, хіба немає правил про те, що чоловік не може одружитися зі своєю двоюрідною сестрою? Чи воно стосується бабусь?
— Таппі, мій любий бовдуре, — скрикнув я, — це суцільна маячня! Ти з глузду з'їхав.
— Та невже?
— Я закохався в Анджелу? Ха-ха!
— «Ха-ха» тебе не врятує. Вона називала тебе «любим».
— Я знаю. І я цього не схвалюю. Я протестую проти цієї манери молодих дівчат сипати навколо себе «любих» наче насіння для пташок. Безвідповідальність — ось що це, як на мене.
— Ти масував її щиколотки!
— Виключно по-братськи. Я нічого такого не мав на увазі. Дідько, ти мусиш розуміти, що в іншому, інтимному сенсі я б до неї й патиком не доторкнувся б.
— О? Чому це? Вона для тебе недостатньо гарна?
— Ти не так мене зрозумів, — поспішив я виправитися. — Коли я кажу, що й патиком не доторкнувся б до неї, то лише намагаюся пояснити, що мої почуття до неї мають характер віддаленої, хоча й сердечної приязні. Іншими словами, ти можеш не сумніватися в тому, що між мною та нею ніколи не було та ніколи не могло бути жодного почуття, теплішого чи сильнішого за дружбу.
— А я думаю, що саме ти сказав їй, що я вночі піду до комори, щоб вона знайшла мене там з пирогом, ти хотів підірвати цим мій престиж!
— Мій любий Таппі! Вустер?! — я був шокований. — Ти думаєш, що Вустери на таке здатні?
Він важко дихав.
— Слухай, — сказав він. — Даремно ти сперечаєшся. Тобі не позбутися фактів. Хтось у Каннах украв її в мене. Ти сам мені сказав, що вона там постійно була з тобою та майже ні з ким більше не бачилася. Ти зловтішався, згадуючи сумісні купання та ваші прогулянки під місячним світлом…
— Не зловтішався. Просто згадав.
— Тож тепер тобі має бути зрозуміло, чому я, як тільки доберусь до тебе через цю кляту лавку, порву тебе на шматки. Навіщо вони ці лавки в садках ставлять — мені не второпати, — з досадою мовив Таппі. — Вони тільки заважають.
Замовкнувши, він змахнув рукою, мало не зачепивши мене.