Це був момент, коли думати треба було швидко, а як я вам уже казав, саме такі моменти — Бертрамів коник. Я раптом згадав нещодавнє непорозуміння з Бассет, і в моєму мозку спалахнуло ясне видіння: це непорозуміння зараз стане мені в нагоді.
— Ти все перекрутив, Таппі, — сказав я, рухаючись ліворуч. — Так, я багато бачився з Анджелою, але мої стосунки з нею від початку й до кінця були найчистішими та цілковито товариськими. Я можу це довести. Під час поїздки до Канн моє серце належало іншій.
— Що?
— Належало іншій. Серце. Під час поїздки.
Я зачепив потрібну струну. Він зупинився. Його руки, що готові були схопити мене, опустилися.
— Це правда?
— Це цілком офіційно.
— Хто вона?
— Мій любий Таппі, хіба можна обговорювати ім'я жінки?
— Можна, якщо не хочеш, щоб тобі голову відірвали.
Я погодився, що це особливі обставини.
— Меделін Бассет, — сказав я.
— Хто?
— Меделін Бассет.
Його це, схоже, вразило.
— Ти кажеш мені просто в очі, що закохався в цю катастрофу?
— Не називай її катастрофою, Таппі, це не ввічливо.
— До дідька ввічливість! Мені потрібні факти. Ти свідомо заявляєш, що любив цю дивакувату «Божечко-поможи?»
— Чому ти звеш її «Божечко-поможи», мені теж не зрозуміло. Дуже чарівна й красива дівчина. Можливо, трохи дивна в деяких своїх поглядах… З нею важко дійти згоди щодо зірок і кроликів… Але ж не «Божечко-поможи».
— Як це не називай, ти стверджуєш, що закохався в неї?
— Так.
— Мені це здається малоймовірним, Вустере, дуже малоймовірним.
Я зрозумів, що є необхідність додати останній штрих.
— Я змушений просити тебе сприймати це як виключно конфіденційну інформацію, але повідомляю тебе, що не минуло ще й двадцяти чотирьох годин з тих пір, як вона мені відмовила.
— Відмовила тобі?
— Гарбуза дала. Саме в цьому садку.
— Двадцять чотири години?
— Ну, може двадцять п'ять. Тож тобі має бути зрозуміло, що я не можу бути тим, хто вкрав у тебе Анджелу в Каннах, навіть якщо її взагалі хтось украв.
І я мало не додав, що не став би Анджели й патиком торкатися, аж раптом згадав, що вже казав це, і реакція на ці слова була не дуже добра. Тож я втримався від повторення.
Моя чоловіча відвертість, схоже, призвела до непоганих результатів. Вбивчий блиск в очах Таппі дещо потьмянів. Він був схожий на найманого вбивцю, який зупинився, щоб усе обдумати.
— Зрозуміло, — сказав він зрештою. — Тоді гаразд. Вибач, що потурбував.
— Не переймайся цим, друже, — чемно відповів я.
Вперше з того часу, як кущі почали вивергати Ґлоссопів, Бертрам Вустер зміг вдихнути вільно. Це не означає, що я вийшов з-за лавки, але я її відпустив і з певним полегшенням (яке, напевно, відчували ті троє зі Старого Завіту, коли врятувалися з палючого горнила) боязко намацав свій портсигар.
Наступної миті раптове пирхання змусило мене відсмикнути від нього пальці, неначе він намагався вкусити мене. З тривогою я помітив, що мій старий друг знову розлютився.
— Якого дідька ти казав їй, що дитиною я завжди був чорнилом обляпаний?
— Мій любий Таппі…
— Коли я був хлопчиком, я був майже фанатично охайний. З мене навіть їсти можна було!
— Так. Але…
— Та ще й нібито в мені немає душі. Я — суцільна душа. І казати, що я в «Трутнях» аутсайдер…
— Але ж, старий, я тобі все вже пояснив. Це було частиною мого плану, хитрість така.
— Та невже? Будь ласкавий, в майбутньому залиш мене поза своїми огидними хитрощами.
— Як скажеш, друже.
— Тоді гаразд. Усе зрозуміло.
Він замовчав і мовчки стояв, склавши руки на грудях, глядячи вперед, як сильний мовчазний чоловік з роману, якому щойно відмовила дівчина, тож він думає піти в Скелясті Гори, щоб убити там кількох ведмедів. Його явні страждання збудили в мені співчуття і я наважився втрутити добре слово.
— Ти, Таппі, напевно, не знаєш, що означає «au pied de la lettre», але саме це причина, чому я вважаю, що тобі не слід брати надто близько до серця все, що зараз каже Анджела.
Його це начебто зацікавило.
— Про що ти в дідька кажеш? — запитав він.
Я вирішив, що треба висловитися ясніше.
— Не сприймай її балаканину надто буквально, чоловіче. Адже ти знаєш, які дівчата.
— Знаю, — сказав він, пирхнувши при цьому всім тілом. — І краще б я їх ніколи не зустрічав.
— Я маю на увазі, що вона, вочевидь, помітила тебе в кущах і казала все те просто для того, щоб дошкулити тобі. Тобто, ти був там, якщо ти розумієш цю психологію, вона тебе побачила та з притаманною дівчатам інтуїцією скористалася нагодою пустити шпильки, вказавши на кілька твоїх недоліків.
— Недоліків?
— Еге ж.
Він знову пирхнув, змусивши мене відчути себе королівською особою, яку привітали салютом з двадцяти однієї корабельної гармати. Здається, я не знаю іншої людини, яка вміє так вправно пирхати.
— В якому сенсі «недоліків»? Я не жирний.
— Ні, ні.
— І що не так з кольором мого волосся?
— Усе з ним гаразд, Таппі. Я мав на увазі «з твоїм волоссям».
— І зверху в мене достатньо. Якого біса ти вищирився?
— Не вищирився. Просто злегка усміхнувся. Просто я подумки змалював собі картину, якщо ти мене розумієш, на якій ти був такий, яким тебе змалювала Анджела. Забагато посередині й замало зверху. Досить смішно.
— То ти вважаєш, що це смішно?
— Анітрохи.
— Дивись-но мені!
— Добре.
Я подумав, що ця розмова знов ускладнюється. Мені хотілося, щоб вона припинилася. І саме це й відбулось. Бо цієї миті в тихих присмерках щось замерехтіло між лавровими кущами, і я збагнув, що то Анджела.
Вона виглядала такою милою, наче свята, а в руці тримала тарілку з сендвічами. З шинкою, як я дізнався згодом.
— Якщо зустрінеш десь містера Ґлоссопа, Берті, — сказала вона, мрійливо дивлячись на Таппі, — передай йому, будь ласка, ось це. Я дуже боюсь, що він зголоднів, бідолаха. Вже майже десята година, а він після вечері ще ні крихти не з'їв. Я залишу це на лавці.
Вона пішла, і я вирішив, що теж можу піти за нею. Адже мене ніщо не тримало. Коли ми наближалися до будинку, позаду нас нічну тишу порушив тріск копнутої ногою тарілки з сендвічами, а потім приглушена лайка розгніваного сильного чоловіка.
— Який тихий, спокійний вечір, — сказала Анджела.
- 16 -
Коли наступного ранку я прокинувся, землі маєтку Брінклі Корт золотило сонце, а до вуха долинало цвірінькання птахів у плющі за вікном. Але коли Бертрам Вустер сідав у ліжку та надпивав свій ранковий чай, в його душі не було сонячно, а серце не цвірінькало. Не було сенсу заперечувати, що Бертрамові, коли він думав про події минулої ночі, здавалося, що стосунки Таппі та Анджели з'їхали з рейок. Хоч як я не бажав знайти в цій ситуації який-небудь позитивний аспект, я постійно повертався до думки, що розлом між цими двома гордовитими душами досягнув такого разючого масштабу, що навести над ним міст не до снаги навіть мені. Я дуже спостережливий, і те, як Таппі копнув ногою тарілку із сендвічами, підказувало мені, що йому нелегко буде вибачити.
За таких обставин мені здалося, що краще буде тимчасово відкласти вирішення цієї проблеми та зосередити думки на справі Ґассі, яка здавалася більш перспективною.
Стосовно Ґассі все йшло як слід. Дживсові докори сумління щодо підливання алкоголю в апельсиновий сік створили мені багато клопоту, але я здолав усі перепони по-Вустерськи. Я здобув велику кількість потрібного напою, і зараз він уже був у флязі, що лежала в шухляді стола в моїй кімнаті. А ще я дізнався, що наповнений соком графин стоятиме близько першої години на полиці в коморі. Взяти його з тієї полиці, нишком пронести до моєї кімнати, а потім повернути (вже покращений) ще до обіду, безсумнівно, буде справою клопіткою, але не надто обтяжливою.
Сповнений такими емоціями, ніби я готувався почастувати слухняну дитину, я допив чай і ліг ще поспати, бо коли чоловікові належить виконати важливу справу, його мозок має бути ясний.