Першим передвісником напруження для мене став змушений незадоволений кашель, що пролунав десь біля килима. Я мушу пояснити, що впродовж тієї розмови, що відбувалася між нами, я витерся та ліниво одягався: то шкарпетку натягну, то туфлі; жилет, сорочка, краватка; а Дживс тим часом нахилився та розбирав мій багаж.
Але тепер він випростався, тримаючи в руках білу річ. Лише побачивши її, я зрозумів, що починається чергова наша домашня криза, ще одне прикре зіткнення двох сильних чоловіків, і що Бертрамові, якщо він тільки не згадає своїх войовничих предків і не постоїть за свої права, зараз нав'яжуть чужу волю.
Не знаю, чи були ви цього літа в Каннах, але якщо були, то маєте пам'ятати, що будь-хто, хто мав хоч якісь претензії на те, щоб бути душею вечірки, мав звичку з'являтися на гулянках у Казино у звичайних штанях від вечірнього костюму, але доповнених білим приталеним коротким піджаком з латунними ґудзиками. І з тієї самої хвилини, як я на вокзалі в Каннах сів у Синій Потяг[6], я час від часу думав про те, як на мій піджак відреагує Дживс. Бо, розумієте, щодо вечірніх костюмів Дживс — вузьколобий консерватор. Колись у мене вже були з ним проблеми через сорочку з манишкою. І хоча ці короткі піджаки, як я вже казав, були в моді (tout ce qu'il y a de chic) на Лазурному березі, я ніколи не забував (навіть походжаючи в квапливо придбаному такому піджаку по казино Палм Біч), що після мого повернення можуть бути певні проблеми.
Я готувався стояти на своєму.
— Так, Дживсе? — запитав я.
І хоча мій голос був люб’язний, якщо б хтось дивився на мене зблизька, то помітив би сталевий блиск у моїх очах. Ніхто так не поважає інтелект Дживса, як я, але цій його манері диктувати руці, що його годує, треба було, на мою думку, дати відсіч. Цей піджак був досить дорогий моєму серцю, і я мав намір битися за нього із завзяттям свого великого предка у битві під Азенкуром[7].
— Так, Дживсе? — запитав я. — Тобі щось спало на думку?
— Боюсь, що залишаючи Канни ви, сер, ненавмисно взяли з собою піджак іншого джентльмена.
Я трохи додав своєму голосу сталевості.
— Ні, Дживсе, — спокійно сказав я, — цей предмет одягу належить мені. Я придбав його там.
— Ви вдягалися в нього, сер?
— Кожного вечора.
— Але ж ви не маєте на думці надягати його в Англії, сер?
Я зрозумів, що ми дійшли до суті справи.
— Збираюся, Дживсе.
— Але ж, сер…
— Ти щось сказав, Дживсе?
— Він зовсім непідхожий, сер.
— Я з тобою не згоден, Дживсе. Я передбачаю, що на цей піджак очікує великий успіх. Я маю намір з'явитися в ньому на публіці завтра, на вечірці на честь дня народження Понґо Твістелтона, і я впевнено очікую, що він там зробить фурор. Ніяких заперечень, Дживсе. Ніяких обговорень. Хоч які б фантастичні аргументи ти не мав, я носитиму цей піджак.
— Добре, сер.
Він продовжив розпаковувати речі. Я більше нічого не сказав щодо цього. Я отримав перемогу, а ми, Вустери, не зловтішаємося над переможеними. Тож завершивши займатися своїм туалетом я щиро попрощався з Дживсом і, маючи щедрий настрій, запропонував йому відпочити, поки мене не буде вдома — сходити на кінофільм, абощо. Наче маслинова гілка, якщо ви мене розумієте.
Але його, схоже моя пропозиція не зацікавила.
— Дякую, сер, я залишуся вдома.
Я пильно подивився на нього:
— Це такий прояв незадоволення, Дживсе?
— Ні, сер, я мушу залишатися тут. Містер Фінк-Ноттл повідомив, що відвідає мене цього вечора.
— О, Ґассі має завітати? Що ж, передавай йому від мене вітання.
— Добре, сер.
— І запропонуй віскі з содовою, абощо.
— Добре, сер.
— Бувай, Дживсе!
Я пішов до «Трутнів».
У «Трутнях» я натрапив на Понґо Твістелтона, і він так багато розповідав про своє свято, яке мало завтра відбутися, і про яке до мене листами вже надходили схвальні повідомлення, що додому я повернувся майже об одинадцятій.
І ледве я відчинив двері, як почув з вітальні голоси, а ледве зайшовши до вітальні, я дізнався, що то були голоси Дживса та, як мені спершу здалося, Диявола.
Оглянувши його уважніше, я збагнув, що то був Ґассі Фінк-Ноттл, одягнений Мефістофелем.
- 2 -
— Здоров був, Ґассі! — сказав я.
З моїх манер цього не було помітно, але почувався я спантеличеним. Видовище, що було переді мною, могло спантеличити будь-кого. Тобто, той Фінкл-Ноттл, якого я пам'ятав, був сором'язливим, зіщуленим тюхтієм, від якого можна було чекати, що він затремтить як осикове листя, якщо його запросять хоча б на суботнє зібрання у вікарія. І тим не менш ось він був, якщо вірити моїм органам чуття, готовий брати участь у маскараді — у формі дозвілля, яка відома тим, що випробовує досвід найкрутіших.
І він зібрався йти на цей маскарад не в костюмі П'єро, як це роблять добропорядні англійці, а в костюмі Мефістофеля, який окрім червоного трико включав, мушу зауважити, ще й досить страхітливу фальшиву борідку.
Погодьтеся, дивно це. Втім, не можна виявляти свої почуття. Я не виказав ніякого вульгарного подиву, а натомість, як я вже сказав, привітався з чемною байдужістю.
З-проміж тієї гидоти на його обличчі з'явилася посмішка — сором'язлива, як мені здалося.
— О, привіт, Берті!
— Давно я вже тебе не бачив. Вип'ємо по чарочці?
— Ні, дякую. Я маю вже за хвилину йти. Я просто зайшов спитати Дживса про його думку щодо мого вигляду. А яка твоя думка, Берті?
Що ж, чесною відповіддю на це питання, звісно, мало бути «яка гидота». Але ми, Вустери, люди тактичні й маємо добре розуміння гостинності. Ми не кажемо своїм друзям у своєму домі, що на них страшно дивитися. Я ухилився від відповіді.
— Я чув, що ти зараз у Лондоні, — безтурботно сказав я.
— О, так.
— Ти тут, напевно, вже кілька років не бував?
— О, так.
— І зараз ідеш розважатися?
Він злегка здригнувся. Я помітив, що в нього дещо зацькований вигляд.
— Розважатися!
— Хіба ти не чекаєш з нетерпінням на цю вечірку?
— О, вона, напевно, буде непоганою, — сказав він без виразу. — То мені вже, мабуть, час іти. Цей захід почнеться приблизно об одинадцятій. Я велів таксі зачекати… Ти не сходиш перевірити його, Дживсе?
— Добре, сер.
Після того, як двері зачинилися, була невелика пауза. Певне напруження. Я робив собі коктейль, а Ґассі тим часом карав себе, дивлячись у дзеркало. Зрештою я вирішив, що буде краще повідомити йому, що я в курсі його справ. Можливо, це його розслабить, і він довірить свою проблему досвідченому співчутливому чоловікові. Згідно з моїми спостереженнями, тим, хто страждає, понад усе потрібне уважне вухо.
— Ну що, Ґассі, старий чортяко, — сказав я. — Я все про тебе чув.
— Що?
— Про цю твою проблемку. Дживс усе мені розповів.
Його це не дуже підбадьорило. Важко бути певним, коли хлопець ховається під бородою Мефістофеля, але мені здалося, що він злегка зашарівся.
— Було б краще, якби Дживс не патякав про це аби де. Ця справа мала бути конфіденційною.
Я не міг дозволити такий тон.
— Повідомити своєму хазяїну про скандальну подію навряд чи можна назвати патяканням аби де, — дещо ображено сказав я. — У будь-якому разі, це вже не змінити. Я все знаю. І спочатку я хотів би, — сказав я, у своєму бажанні підбадьорити його та придушуючи власну думку, що жінка, про яку йде мова, сентиментальна причепа, — хотів би сказати, що Меделін Бассет — чарівна дівчина. Просто знахідка; саме те, що тобі потрібно.
— Хіба ти її знаєш?
— Авжеж, я її знаю. Мене дивує радше те, як з нею перетнувся ти. Де ви познайомилися?
— Вона гостювала позаминулого тижня в Лінкольнширі, в будинку неподалік від мого.
— Так, але ж все одно… Я не знав, що ти відвідуєш сусідів.
6
Французький пасажирський потяг класу «люкс», що поєднує Кале (узбережжя Ла-Маншу) з середземноморськими курортами.
7
Битва, що відбулась 25 жовтня 1415 року між французькими та англійськими військами поблизу містечка Азенкур у Північній Франції за часів Столітньої війни.