А коли десь за годину я спустився сходами, то переконався в правильності свого плану щодо підвищення самовпевненості Ґассі. Я наткнувся на нього на газоні, і з першого погляду побачив, що йому, як нікому іншому, потрібний стимулятор. Як я вже казав, уся природа посміхалася, але на Оґастеса Фінк-Ноттла це не впливало. Він ходив по колу та бурмотів про те, що довго не затримуватиме, але за такої нагоди вважає за потрібне сказати кілька слів.
— А, Ґассі, — сказав я, зупинивши його на початку чергового кола. — Який чудовий ранок, ти не знаходиш?
Навіть якщо б я досі цього не знав, з тієї різкості, з якою він вилаяв чудовий ранок, я зміг би зрозуміти, що його настрій не дуже добрий. Я вирішив спробувати повернути радість до його очей.
— Я маю для тебе добрі новини, Гассі.
Він подивився на мене з раптовою цікавістю.
— Середня школа Маркет Снодсбері згоріла?
— Я, начебто, нічого такого не чув.
— Почалася епідемія свинки? Школу закрили через кір?
— Ні, ні.
— Тоді що ти маєш на увазі під добрими новинами?
Я спробував заспокоїти його:
— Не переймайся цим так, Ґассі. Навіщо хвилюватися через таку сміховинно просту річ, як вручення нагород у школі?
— Сміховинно просту? Ти знаєш, що я працюю вже кілька днів і досі не вигадав, що мені їм сказати, окрім того, що я їх довго не затримуватиму? Авжеж, я їх довго не затримаю. Я засікав за годинником: моя промова триває п'ять секунд. Про що мені, в дідька, розповідати, Берті? Про що можна сказати під час вручення нагород?
Я замислився. Колись, коли я ще сам навчався в школі, я отримав нагороду за знання Біблії, тож, начебто, мав би все знати про ці вручення. Але пам'ять мені зраджувала.
Аж раптом з туману щось з'явилося.
— Скажи їм, що перегони не тільки для прудких.
— Чому?
— Ну, це гарний жарт. Зазвичай йому аплодують.
— Я мав на увазі, чому так? Чому перегони не тільки для прудких?
— А, тут ти мене спіймав. Бо великі цабе так кажуть.
— Але що це означає?
— Я думаю, що це має втішати тих, хто нагороди не отримав.
— А мені воно навіщо? Я не про них турбуюсь. Мене турбують ті, хто отримує нагороди, ті маленькі сученята, що виходитимуть до трибуни. А що як вони мені будуть гримаси корчити?
— Не будуть.
— Звідки тобі про це знати? Це, напевно, перше, що спаде їм на думку. А навіть якщо не спаде… Берті, знаєш, що?
— Що?
— Я готовий послухатися твоєї поради й випити.
Я посміхнувся. Він навіть не здогадувався, що підсумував цим мої думки.
— О, з тобою все буде гаразд, — сказав я.
Його знову охопила гарячка.
— Звідки тобі знати, що все буде гаразд? Я напевно переплутаю свої слова.
— Ні.
— Або впущу нагороду.
— Та годі!
— Або ще щось. Я це серцем чую. Я впевнений як ніколи, що сьогодні опівдні трапиться щось таке, що всі з мене реготатимуть. Я вже зараз їх чую. Як гієни… Берті!
— Так?
— Ти пам'ятаєш школу, в якій ми вчилися до Ітона?
— Так. Саме там я отримав нагороду за знання Біблії.
— Забудь про свою нагороду за Біблію. Мова йде не про неї. Ти пригадуєш нещасний випадок з Бошером?
Так, я пам'ятав. То був один з найкращих моментів мого юнацтва.
— Генерал-майор сер Вілфред Бошер прийшов до нашої школи, щоб вручити нагороди, — нудним, невиразним голосом почав Ґассі. — Він упустив книгу. Нахилився, щоб підняти її. А коли нахилявся, його штани ззаду порвалися.
— Як ми реготали!
Ґассі скривився:
— Так, ми поводилися як маленькі свині. Замість того, щоб промовчати та виказати співчуття доблесному офіцерові у виключно незручному становищі, ми волали від радості. Я — голосніше за всіх. Ось що трапиться зі мною сьогодні, Берті. Це буде відплата мені за те, що я сміявся з генерал-майора сера Вілфреда Бошера.
— Ні, ні, Ґассі, друже. Твої штани не порвуться.
— Звідки тобі про це знати? Навіть у кращих за мене людей вони іноді рвуться. Генерал Бошер мав медаль «За заслуги», яку отримав за бездоганну службу на північно-західному кордоні Індії, і його штани розірвалися. Я стану посміховищем. Я знаю це. А ти, чудово знаючи, що на мене чекає, верзеш щось про добрі новини. Ну яка новина може бути зараз для мене доброю, окрім повідомлення про епідемію бубонної чуми серед учнів середньої школи «Маркет Снодсбері» та про те, що всі вони вкрилися пухирями й прикуті до ліжок?
Настав час говорити мені. Я лагідно поклав руку йому на плече. Він скинув її. Я знову поклав її. Він знову скинув. Коли я спробував покласти її втретє, він відсунувся та капризно забажав знати, чи не вважаю я себе бісовим остеопатом. На мій погляд, його манери були жахливі, але ситуація вимагала терпіння. Я переконував себе в тому, що після обіду побачу зовсім іншого Ґассі.
— Коли я казав, що маю добрі новини, друже, я мав на увазі новини про Меделін Бассет.
Гарячковий блиск у його очах згаснув, його змінила безкінечна туга.
— Про неї не може бути добрих новин. Я скомпрометував себе остаточно.
— Зовсім ні. Я переконаний, що якщо ти зробиш ще одну спробу, все буде гаразд.
І якомога швидше я розповів йому про розмову між мною та Бассет минулої ночі.
— Тож усе, що тобі потрібно — зустрітися з нею ще раз, і ти не зможеш не отримати від неї згоду. Ти — чоловік її мрії.
Він похитав головою:
— Ні.
— Що?
— Марно.
— Що ти маєш на увазі?
— Немає сенсу навіть намагатися.
— Але кажу ж тобі, вона мені сказала…
— Це нічого не змінює. Можливо, колись вона мене кохала. Але минулий вечір убив усі ті почуття.
— Авжеж, не вбив.
— Убив. Тепер вона нехтуватиме мною.
— Анітрохи. Вона розуміє, що ти просто не наважився.
— І якщо я знову спробую, я знову не наважусь. Все марно, Берті. Я безнадійний, ось і все. Доля зробила мене чоловіком, який не може й гуску налякати.
— Але ж мова не про залякування гусок. Цього пункту в порядку денному взагалі не було. Річ просто в тому…
— Знаю, знаю. Але все марно. Не можу. Все скасовується. Я не ризикну повторити вчорашнє фіаско. Ти так безтурботно кажеш про ще одну спробу, але ж ти не розумієш, що це означає. Ти ніколи не починав просити кохану дівчину одружитися з тобою, раптом збагнувши, що розповідаєш про зовнішні зябра новонароджених тритонів. Таке вдруге не повториш. Ні, я змирився зі своєю долею. Це кінець. А тепер, Берті, будь другом, іди звідси. Мені треба підготувати промову. Я не зможу підібрати слова, якщо ти поблизу вертітимешся. Якщо не збираєшся йти звідси, то хоча б підкажи мені кілька історій. Ці маленькі хижаки, напевно, чекатимуть на один чи два анекдоти.
— А ти знаєш анекдот про…
— Ні, не годиться. Не потрібні мені твої непристойні жарти з кімнати для паління в «Трутнях». Мені потрібне щось невинне. Щось таке, що допоможе їм у житті після школи. Хоча й начхати мені, що з ними буде після школи, нехай хоч подохнуть.
— Я чув колись одну історію. Я не можу її згадати, але там був чоловік, який хропів і заважав сусідам, а закінчувалася вона: «а дратували його аденоїди».
Він стомлено махнув рукою:
— І ти думаєш, що я скористаюся цим у промові, яку маю проголошувати перед хлопчиками, які, напевно, геть усі страждають від аденоїд? Дідько, вони накинуться на мене. Залиш мене, Берті. Геть звідси! Це все, про що я тебе прошу. Йди… Пані та джентльмени, — продовжував Ґассі тихим, монотонним голосом, — я не хочу надовго затримати цю радісну нагоду…
Залишивши його там, я йшов до будинку дуже задумливий. Сильніше, ніж досі, я вітав себе з тим, що мені стало глузду зробити всі приготування, після яких будь-якої миті можна розпочати діяти. Бо, розумієте, досі я плекав надію, що коли я розповім йому про думки Бассет, Природа зробить решту сама, надихне його так сильно, що штучні стимулятори стануть непотрібними. Бо навіщо бігати по будинку з графином апельсинового соку, якщо без цього можна обійтися?