Але тепер я зрозумів, що мушу продовжувати заплановане. Повна відсутність зухвалості, рішучості та належного духу, яку він продемонстрував під час нашої розмови, переконала мене в потрібності надзвичайних заходів. Тож одразу після розмови з ним я пішов до комори, зачекав, доки дворецький піде кудись за справами, прокрався всередину та заволодів графином. Обережно піднявшись сходами, я кілька секунд по тому зайшов до своєї кімнати. І першим, що я там побачив, був Дживс, який порався зі штанами.
Погляд, з яким він глянув на графин, здався мені осудливим. Я виструнчився. Я не мав наміру чути від нього докори.
— Так, Дживсе?
— Сер?
— У тебе такий вигляд, ніби ти збираєшся зробити зауваження, Дживсе.
— О ні, сер. Я бачу, що ви здобули апельсиновий сік містера Фінк-Ноттла. Я лише хотів сказати, що на мою думку додавати туди алкоголь буде нерозумно.
— Це зауваження, Дживсе, і саме це…
— Бо я вже зробив це, сер.
— Що?
— Так, сер. Кінець кінцем я вирішив згодитись із вашим побажанням.
Я вражено дивився на нього. Я був дуже розчулений. Бо як не розчулитися тому, хто думав був, ніби вірність слуги померла, аж раптом виявивши, що все не так?
— Дживсе, — сказав я, — я глибоко зворушений.
— Дякую, сер.
— Зворушений і вдячний.
— Дуже дякую, сер.
— Але що спричинило зміну твоєї думки?
— Коли ви ще спали, сер, я наткнувся в садку на містера Фінк-Ноттла й мав з ним коротку розмову.
— І після цього вирішив, що йому потрібно хильнути оковитої?
— Саме так, сер. Його настрій вразив мене як поразницький.
Я кивнув.
— Я такої самої думки. «Поразницький» описує його якнайкраще. Ти сказав йому, що його настрій здається тобі поразницьким?
— Так, сер.
— Але це нічим не допомогло?
— Ні, сер.
— Що ж, тоді добре, Дживсе. Ми мусимо діяти. Скільки джину ти налив у графин?
— Близько склянки, сер.
— Як ти вважаєш, ця доза нормальна для дорослого пораженця?
— Гадаю, вона має бути адекватною, сер.
— Я не певний у цьому. Нам треба не втопити корабель, заощаджуючи на смолі. Думаю, краще додати ще чарочку.
— Я не рекомендую цього робити, сер. — У випадку папуги лорда Бранкастера…
— Ти знову припускаєшся тієї самої помилки, Дживсе: вважаєш, що Ґассі — папуга. Борись із цим. Я доллю ще.
— Добре, сер.
— До речі, Дживсе, містер Фінк-Ноттл шукає барвисті історії для своєї промови. Ти знаєш які-небудь?
— Я знаю анекдот про двох ірландців, сер.
— Про Пета та Майка?
— Так, сер.
— Які йшли Бродвеєм?
— Так, сер.
— Це саме те, що йому потрібно. Ще що-небудь?
— Ні, сер.
— Що ж, навіть одна йому допоможе. Йди-но, краще, розкажи її йому.
— Добре, сер.
Він вийшов із кімнати, а я відкрутив кришку фляги та вилив у графин частину її вмісту. Щойно зробивши це, я почув за дверима чиїсь кроки. Ледве я встиг сховати графин за фотографією дядька Тома на камінній полиці, аж двері відчинилися, і зайшов Ґассі, вистрибуючи, наче циркова кобила.
— Привіт, Берті! — сказав він. — Привіт, привіт, привіт і ще раз привіт! Який чудовий цей світ, Берті. Один з найкращих серед тих, що я знаю.
Я дивився на нього, не в змозі нічого сказати. Ми, Вустери, все ловимо на льоту, тож я одразу збагнув, що щось трапилося.
Адже я вам розповів, що він ходив по колу. Я описав нашу розмову на газоні. І якщо я зобразив ту сцену хоч трохи зрозуміло, у вас мав залишитися образ Фінк-Ноттла на межі нервового припадку: ноги підкошуються, йому дуже млосно, а від страху він постійно хапається за вилоги свого піджака. Одним словом, поразник. Під час тієї розмови Ґассі виявляв усі ознаки переляканого на смерть.
Але той Ґассі, що стояв зараз переді мною, був геть інший. З кожної його пори сочилася самовпевненість. Його обличчя розрум'янилося, в очах був веселий блиск, на губах хуліганська посмішка. А коли він дружньо ляснув мене по спині швидше, ніж я встиг відхилитися, мене наче осел хвицнув.
— Що ж, Берті, — сказав він весело, як безтурботна пташка, — тобі буде приємно дізнатися, що ти мав рацію. Твою теорію перевірено, вона виявилася правильною. Я почуваюся бойовим півнем.
Мій мозок зупинився. Я все зрозумів.
— Ти що, випив?
— Так. Згідно з твоєю порадою. Бридка гидота. На ліки схожа. Ще й горло дере, а спрага після неї просто пекельна. Як може хтось вживати це так, як ти, для задоволення — гадки не маю. Втім, не можу не визнати, що організм воно стимулює. Я міг би зараз тигра вкусити.
— Що ти пив?
— Віскі. Принаймні, так було написано на графині, а в мене немає причин припускати, що така жінка, як твоя тітка — непохитна британська аристократка — навмисно дуритиме людей. Якщо вона написала на графині «Віскі», то я вважаю, що цьому треба вірити.
— Віскі з содовою? Ти зробив найкращий вибір.
— З содовою? — задумливо запитав Ґассі. — Так і знав, що забув про щось.
— Ти не додавав содову?
— Мені це не спало на думку. Я просто прокрався до їдальні та хильнув з графина.
— Скільки?
— Близько десяти ковтків. Можливо, дванадцять. Або чотирнадцять. Скажімо, шістнадцять середніх ковтків. Боже, як же пити хочеться!
Він підійшов до рукомийника та жадібно випив з пляшки з водою. Я непомітно подивився на фотографію дядька Тома за його спиною. Вперше відтоді, як вона ввійшла в моє життя, я радів, що вона така велика. Вона добре ховала свій секрет. Якщо б Ґассі побачив той графин з соком, я б не встиг його зупинити.
— Що ж, я радий, що ти почуваєшся більш рішучим, — сказав я.
Він життєрадісно рушив від рукомийника та спробував ще раз ляснути мене по спині. Збитий с пантелику моїми спритними кроками вбік, він упав на ліжко, а потім сів на ньому.
— Рішучості? Хіба я не казав, що можу тигра вкусити?
— Казав.
— Навіть двох тигрів! Я можу в сталевих дверях діри прогризати. Яким же бовдуром я, напевно, здавався тобі в садку. Ти, напевно, потайки сміявся з мене.
— Ні, ні.
— Так, — наполягав Ґассі. — І я тебе не виню. Я не можу навіть уявити, чому я так переймався через таку дурницю, як вручення призів у бридкій маленькій сільський школі? А ти можеш це уявити, Берті?
— Ні.
— Я теж не можу. Нема в цьому нічого такого. Я просто підіймусь на сцену, скажу кілька вдячних слів, вручу маленьким покидькам їхні нагороди та спущусь, усіма обожнюваний. І від початку до кінця жодної небезпеки порвати штани. Ну чого взагалі штани мають розірватися? Я навіть уявити не можу. Ти можеш уявити?
— Ні.
— І я теж. Я буду бунтарем. Я знаю, що там потрібно — проста, чоловіча, оптимістична промова від щирого серця. Від цього серця, — сказав Ґассі, плескаючи себе по грудях. — Навіть не знаю, чого це я так нервував вранці? Хіба буває щось легше, ніж роздати кільком брудним дітлахам якісь книги? І тим не менш, з якоїсь причини я дещо нервував, але тепер зі мною все добре, Берті — добре, добре, добре — і я це кажу тобі як старому другові. Бо ось ким ти є, коли стало все зрозуміло — старим другом. Здається, я ніколи не зустрічав старішого друга. Ти давно вже мій старий друг, Берті?
— О, вже багато років.
— Уявляєш! Втім, звісно, мав бути час, коли ти був новим другом… О, це гонг до обіду! Ходімо, старий друже, — він схопився з ліжка як блоха та пішов до дверей.
Я пішов слід за ним, глибоко замислившись. Те, що трапилося, можна була вважати удачею. Бо я хотів отримати рішучого Фінк-Ноттла — взагалі-то, всі мої плани мали за мету рішучого Фінк-Ноттла — але я замислився, чи не був Фінк-Ноттл, який ковзає поруччями вниз, дещицю занадто рішучий? Мені здавалося, що в нього такий настрій, що він може почати жбурляти в когось під час обіду хлібом.
Але на щастя загальний смуток навколо нього стримував його поведінку за столом. Для того, щоб пустувати в такій компанії, треба було нализатися значно сильніше. Я казав Бассет, що в Брінклі Корт є серця, якім боляче, але тепер усе йшло до того, що мало стати боляче ще й животам. Анатоль, як я дізнався, залишився в ліжку, бо нездужав, тож їжу, яку ми споживали, приготувала служниця — найгірша кулінарка з усіх, хто хоч раз брав у руки сковороду.