— О, а, — сказав Ґассі, збагнувши, що до чого. Він розслабився. — Нагороди? Так, авжеж. Добре. Так, можна вже розпочати це. За що ось ця?
— Правопис і диктанти, П.К. Первіс, — проголосив бородань.
— Правопис і диктанти, П.К. Первіс, — повторив Ґассі, неначе не розуміючи. — Виходьте, П.К. Первіс!
Тепер, коли його промову зупинили, мені здалося, що більше немає потреби для запланованого мною стратегічного відступу. Я не мав бажання піти, якщо в цьому не було потреби. Бо я ж казав Дживсові, що цей захід має бути цікавим, і саме так усе й було. Манери Ґассі були такі захопливі, що не хотілося нічого пропустити; за умови, що не буде особистих натяків. Тож я вирішив залишитися і почув мелодійне скрипіння — П.К. Первіс піднявся на сцену.
Чемпіон з правопису був зростом сто п'ять сантиметрів, його черевики скрипіли, в нього були рожеве обличчя та світле волосся. Ґассі поплескав його по голові. Схоже, йому сподобався цей хлопчик.
— Ти П.К. Первіс?
— Так, сер, так.
— Це чудовий світ, П.К, Первіс.
— Так, сер.
— О, то ти теж це помітив? Добре. А ти, бува, не одружений?
— Ні, сер.
— Одружися, П.К. Первіс, — щиро сказав Ґассі. — Це єдине життя… Гм, ось твоя книга. В ній якісь дурниці, судячи з вигляду титульної сторінки, але маємо що маємо, тепер вона твоя.
П.К. Первіс зі скрипом пішов звідти під спорадичні оплески, після яких настала досить напружена тиша. Було очевидно, що в шкільних колах Маркет Снодсбері Ґассі зачепив нову струну. Батьки переглядалися. Бородач мав вигляд чоловіка, який випив чашу отрути. А манери тітки Делії дуже ясно казали про те, що її останні сумніви розвіялися, і вирок винесено. Я бачив, як вона шепотіла до Бассет, яка сиділа праворуч від неї, а Бассет сумно кивала та була схожа на фею, яка зараз проллє сльозинку, додавши до Чумацького Шляху ще одну зірочку.
Ґассі після відходу П.К. Первіса занурився в якусь подобу сну; він стояв, роззявивши рот і засунувши руки в кишені. Раптом усвідомивши, що біля нього з'явився товстий хлопчик у штанцях до колін, він різко здригнувся.
— Привіт! — сказав він, опановуючи себе. — А ти хто?
— Це Р.В. Сметгерст, — сказав бородань.
— Що він тут робить? — підозріло запитав Ґассі.
— Ви вручаєте йому нагороду за малювання, містере Фінк-Ноттл.
Це, схоже, здалося Ґассі досить логічним поясненням. Його обличчя розслабилося.
— Так, авжеж… — сказав він. — Що ж, тримай, нахабо. Вже йдеш? — сказав він, бо хлопчина повернувся був, щоб піти.
— Так, сер.
— Зачекай-но, Р.В. Сметгерсте. Не так швидко. Перш ніж ти підеш, я хочу запитати в тебе дещо.
Але бородань узяв за мету дещо прискорити церемонію. Він увів Р.В. Сметгерста зі сцени, як викидайло, що був змушений вигнати з паба старого та шанованого клієнта, та покликав Дж. Дж. Сіммонса. Секунду по тому хлопець підвівся та пішов до сцени, і уявіть, які в мене були емоції, коли було проголошено, що він отримав нагороду за знання Біблії. Тобто, він один з нас.
Дж. Дж. Сіммонс був неприємним, зухвалого вигляду юнаком з великими передніми зубами та окулярами, але я гучно аплодував йому. Ми, знавці Біблії, тримаємося разом.
А от Ґассі він, на жаль, не сподобався. У тому, як він поглядав на Дж. Дж. Сіммонса, не було ані краплі тієї дружності, з якою він спілкувався з П.К. Первісом і (в дещо меншій мірі) Р.В. Сметгерстом. Він став холодним і відчуженим.
— Що ж, Дж. Дж. Сіммонсе.
— Сер, так, сер.
— Що значить «сер, так, сер»? Хто тебе навчив таку дурницю казати? То ти виграв приз за знання Біблії?
— Сер, так, сер.
— Так, — сказав Ґассі. — Ти схожий саме на такого, хто міг би його виграти. Але, — сказав він, зробив паузу та прискіпливо оглянув дитину, — звідки нам знати, що це було чесно та відкрито? Дозволь-но мені випробувати тебе, Дж. Дж. Сіммонсе. Ким був Як-його-там… той, хто породив… ще когось? Ти можеш мені на це відповісти?
— Ні, сер.
Ґассі повернувся до бородача.
— Підозріло, — сказав він. — Дуже підозріло. Таке враження, що цей хлопчик погано знає Біблію.
Бородач провів рукою по лобу.
— Запевняю вас, містере Фінк-Ноттл, все було зроблено для того, щоб переконатися, що Сіммонс випередив за своїми відмітками всіх конкурентів.
— Що ж, як скажете, — із сумнівом сказав Ґассі. — Гаразд, Дж. Дж. Сіммонсе, забирай свою нагороду.
— Дякую, сер.
— Але знай, що немає чим пишатися, якщо виграв нагороду за знання Біблії. Берті Вустер…
Я навіть не знаю, чи зазнавав я колись сильнішого шоку. Я вважав, що тепер, коли його промову обірвали, Ґассі, так би мовити, сховав ікла. Нахилити голову та відновити повільний рух до дверей було справою однієї миті.
— Берті Вустер отримав нагороду в школі, де ми вчилися разом, за знання Біблії, а ви ж знаєте, який він. Але ж, звісно, Берті махлював. Йому вдалося поцупити той трофей за знання Біблії, обійшовши кращих за нього завдяки такому грубому й нахабному шахрайству, з яким я ніколи до того не стикався в школі, хоч там такі речі досить звичайні. Якби його кишені, коли він входив до екзаменаційної кімнати, не були готові луснути від списків царів іудейських…
Далі я вже не чув. Мить по тому я вже виринув на світ Божий, а моя нога шукала стартер мого автомобіля.
Двигун загудів. Муфта зчеплення стала на своє місце. Я дав гудок і поїхав звідти.
Коли я заїжджав до стаєнь Брінклі Корт, а згодом непевною ходою прямував до своєї кімнати, щоб перевдягнутися в більш зручне вбрання, мої нерви досі тремтіли. Перевдягнувшись у піжаму, я ліг у ліжко та, либонь, заснув, бо наступне, що я пам'ятаю — біля мене стояв Дживс.
Я сів.
— Мій чай, Дживсе?
— Ні, сер. Незабаром уже вечеря.
Туман одразу розвіяло.
— Я, напевно, заснув.
— Так, сер.
— Природа бере своє у втомленого тіла.
— Так, сер.
— І бере стільки, скільки їй потрібно.
— Так, сер.
— То, кажеш, уже скоро час вечеряти? Добре. Я не маю настрою вечеряти, але ти все ж таки приготуй мій одяг.
— Він вам не знадобиться, сер. Сьогодні вечеря не буде парадною. В їдальні накрито стіл-фуршет з холодними закусками.
— Чому?
— Це було зроблено за бажанням місіс Треверс, щоб мінімізувати роботу слугам, які підуть на всю ніч на танці до будинку сера Персіваля Стречлі-Бадда.
— Так, авжеж. Я згадав. Кузина Анджела казала мені. То сьогодні бал? Ти йдеш, Дживсе?
— Ні, сер. Мені не дуже до вподоби такі способи розваги в сільській місцевості, сер.
— Я тебе розумію. Ці сільські заходи всі однакові. Фортепіано, скрипка та підлога як наждак. А Анатоль іде? Анджела казала, що ні.
— Міс Анджела мала рацію, сер. Мосьє Анатоль в ліжку.
— Які ж вони темпераментні, ці французи!
— Так, сер.
Потім була пауза.
— Що ж, Дживсе, — сказав я, — це, безумовно, був неабиякий день.
— Так, сер.
— Не можу згадати інший день, коли було стільки подій. І це попри те, що я поїхав ще до закінчення.
— Так, сер. Я бачив, коли ви пішли.
— Мене не можна за це винити.
— Ні, сер. Містер Фінк-Ноттл безсумнівно перейшов на неприпустимо особисті теми.
— Після того, як я пішов, це довго тривало?
— Ні, сер. Цей захід завершився дуже скоро. Зауваження містера Фінк-Ноттла щодо Дж. Дж. Сіммонса призвели до передчасного завершення.
— Але ж він начебто припинив свої зауваження щодо Дж. Дж. Сіммонса?
— Лише тимчасово, сер. Він продовжив їх одразу після вашого уходу. Якщо ви пригадуєте, сер, він ще до того заявив, що сумнівається в сумлінності майстра Сіммонса, а згодом продовжив нищівну словесну атаку на молодого джентльмена, стверджуючи, що той не міг виграти нагороду за знання Біблії, не вдавшись до систематичного масштабного шахрайства. Він дійшов аж до припущення, що юний Сіммонс добре відомий поліції.
— Овва, Дживсе!
— Так, сер. Ці його слова були певною сенсацією. Реакцію присутніх на це звинувачення я можу описати як різнорідну. Юні учні, схоже, були задоволені, вони шалено плескали в долоні, але мати Дж. Дж. Сіммонса підвелася зі свого місця та висловила містерові Фінк-Ноттлу рішучий протест.