— І що, Ґассі це зупинило? Він відмовився від своїх слів?
— Ні, сер. Він сказав, що тепер усе зрозуміло, і натякнув на недоречний зв'язок між матір'ю Дж. Дж. Сіммонса та директором школи, звинувативши останнього у фальсифікації відміток з метою, як сказав містер Фінк-Ноттл, завоювання прихильності пані.
— Ти серйозно?!
— Так, сер.
— О боже, Дживсе! А потім?
— Вони заспівали національний гімн, сер.
— Серйозно?!
— Так, сер.
— У такий момент?
— Так, сер.
— Ну, ти там був, тож тобі краще знати, звісно, але як на мою думку, то співати дуетом — останнє, чого можна було очікувати від Ґассі та цієї жінки за таких обставин.
— Ви неправильно мене зрозуміли, сер. Співали всі присутні. Директор школи повернувся до органіста та щось прошепотів йому. Після чого той почав грати національний гімн, і церемонія закінчилася.
— Зрозуміло. Це було дуже вчасно.
— Так, сер. Поведінка місіс Сіммонс ставала дедалі загрозливішою.
Я замислився. Почуте мною, безумовно, мало збуджувати жалість і жах, не кажучи вже про тривогу та відчай, і сказати, що мені було приємно це чути, було б неправдою. Але з іншого боку зараз усе вже було позаду, і мені здалося, що треба не плакати через минуле, а зосередитися на світлому майбутньому. Тобто, хоча Ґассі й встановив новий рекорд Вустершира з тупості та безумовно втратив будь-яку надію стати почесним громадянином Маркет Снодсбері, але факт залишався фактом: він таки зробив пропозицію Меделін Бассет, а вона погодилася.
Я поділився цими думками з Дживсом.
— Це жахливе видовище, — сказав я, — цілком можливо, увійде в аннали історії. Але нам не слід забувати, Дживсе, що Ґассі хоча й зробив з себе в очах сусідів найбільшого дивака в світі, але в іншому лише виграв.
— Ні, сер.
Це я не зовсім зрозумів.
— Коли ти кажеш «Ні, сер», ти маєш на увазі «Так, сер»?
— Ні, сер. Я маю на увазі «Ні, сер».
— В іншому він не виграв?
— Ні, сер.
— Але ж він заручений!
— Вже ні, сер. Міс Бассет відмовила йому.
— Ти серйозно?!
— Так, сер.
Цікаво, а ви помітили в цій хроніці досить дивну річ? Я натякаю на те, що час від часу будь-кому, хто має в ній роль, випадає нагода сховати за руками своє обличчя. Впродовж свого життя я неодноразово бував у різноманітних халепах, але, здається, ні раніше, ні згодом не мав справу з такою кількістю броволовів.
Як ви пам'ятаєте, дядько Том це робив. І Ґассі. І Таппі. Робив це, напевно, і Анатоль, хоч я сам цього й не бачив; і Бассет це теж не минуло. І тітка Делія, безсумнівно, теж так зробила б, якби не ризик зруйнувати старанно споруджену зачіску.
Я веду до того, що зараз настала моя черга так зробити. Руки пішли вгору, голова — вниз, і вже за мить руки стискали обличчя так само сильно, як у будь-кого з попередників. І коли я ще досі потирав свою макітру та думав, що буде далі, щось врізалося в двері, неначе мішок з тонною вугілля.
— Гадаю, це може бути містер Фінк-Ноттл, сер, — сказав Дживс.
Втім, його інтуїція зрадила йому. Це був не Ґассі, а Таппі. Він зайшов і зупинився, дихаючи як астматик. Було очевидно, що він дуже схвильований.
- 18 -
Я пильно подивився на нього. Мені не сподобався його вигляд. Треба сказати, що я їм ніколи не захоплювався, тому що Природа, проектуючи цього міцного хлопця, дала йому більшу нижню щелепу, ніж було необхідно, та зробила його очі надто проникливими, як для того, хто не був ані творцем імперії, ані інспектором дорожнього руху. Але наразі, окрім образи моїх естетичних почуттів я відчував у Ґлоссопі якусь загрозу, а тому шкодував, що Дживс завжди такий надзвичайно тактовний. Тобто, це дуже добре, що він зникає, наче в'юн у твані, коли його роботодавця відвідують, але бувають моменти — а за всіма ознаками це міг бути саме один з них — коли справжнім тактом є залишитися та бути готовим надати допомогу під час рукопашної.
Бо не було вже з нами Дживса. Я не бачив, коли він пішов, я не чув, коли він пішов, але його не було. Скільки сягало око, видно було лише Таппі. А в манерах Таппі, як я вже зазначив, було щось таке, що викликало неспокій. З його вигляду мені здавалося, що він прийшов, щоб знову підняти тему масування ніг Анджели. Але його перше речення сказало мені, що я тривожив себе безпідставно. Це була цілком миролюбна фраза, від якої я відчув велике полегшення.
— Берті, — сказав він, — я мушу просити в тебе вибачення. Я прийшов саме для цього.
Як я вже сказав, полегшення, яке я відчув, почувши ці слова, що не містили жодної згадки масованих щиколоток, було надзвичайним. Але не думаю, що воно змогло перевершити мій подив. Уже кілька місяців минуло з того неприємного епізоду в «Трутнях», і він досі не виявляв жодної ознаки каяття. Взагалі-то, від приватних інформаторів до мене доходили чутки, що він часто розповідав про це на вечірках та інших заходах, а роблячи це несамовито реготав. Тож мені було важко зрозуміти, що могло змусити його принизитися, коли вже минуло стільки часу. Можливо, в ньому перемогла краща частина його особистості, але чому?
Втім, це трапилося.
— Мій любий друже, — сказав я, як справжній джентльмен, — не варто про це згадувати.
— Який сенс казати «не треба згадувати»? Я вже згадав.
— Ну то більше не згадуй. Не треба про це думати. Усі ми час від часу втрачаємо розум і робимо таке, про що потім, заспокоївшись, шкодуємо. У тебе тоді, напевно, були важкі часи.
— Та що ти в біса верзеш?
Мені не сподобався його тон. Безцеремонний.
— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав я з певною холодністю, — але я припустив, що ти вибачаєшся за свою бридку поведінку тієї ночі в «Трутнях», коли ти змусив мене впасти в повному парадному костюмі в плавальний басейн.
— Йолопе! Я зовсім не про те.
— А про що?
— Про справу з Бассет.
— Яку справу з Бассет?
— Берті, — сказав Таппі, — коли ти сказав минулої ночі, що закохався в Меделін Бассет, я лише удав, що повірив тобі. Це здавалося надто неймовірним. Але я провів певне розслідування, і факти, начебто, збігаються з твоїми ствердженнями. І зараз я прийшов просити вибачення за те, що не повірив тобі.
— Розслідування?
— Я запитав її, чи робив ти їй пропозицію, і вона сказала, що так, робив.
— Таппі! Невже ти запитав?
— Так.
— Невже в тебе немає ані крихти делікатності чи тактовності?
— Ні.
— О? Що ж, тоді зрозуміло, звісно, але я вважаю, що тобі слід їх завести.
— До дідька делікатність! Я мусив переконатися, що це не ти вкрав у мене Анджелу. Тепер я знаю, що не ти.
Якщо він був у цьому певний, я не мав заперечень щодо відсутності в нього делікатності.
— А, — сказав я. — Що ж, це добре. Тримайся цієї думки.
— Я дізнався, хто це.
— Що?
Якийсь час він задумливо стояв. У його очах жевріло полум'я. Щелепа стирчала, як Дживсова потилиця.
— Берті, — сказав він, — ти пам'ятаєш, що я пообіцяв зробити з тим, хто вкрав у мене Анджелу?
— Якщо я не плутаю, ти хотів вивернути його навиворіт…
— І змусити його проковтнути себе. Правильно. Цей план залишається в силі.
— Але ж, Таппі, я запевняю тебе як очевидець, ніхто в Каннах не крав у тебе Анджелу.
— Ні. Це було відразу після її повернення.
— Що?
— Досі вже «щокати»! Ти чув, що я сказав.
— Але після повернення вона нікого не бачила.
— Та ти що? А як щодо того хлопця-тритона?
— Ґассі?
— Ото ж бо! Гадюка Фінк-Ноттл.
Це здалося мені зовсім дурістю.
— Але ж Ґассі любить Бассет!
— Не можете ви всі любити кляту Бассет! Мене вражає, що її взагалі хтось любить. Кажу тобі, він любить Анджелу. А вона любить його.