— Але ж Анджела послала тебе під три чорти ще до того, як Ґассі приїхав!
— Ні, неправда. Це було через дві години.
— Він не міг закохатися в неї за дві години.
— Чом ні? Я закохався в неї за дві хвилини. Я обожнював її відразу після знайомства, цю негідницю лупату.
— Але ж…
— Не сперечайся, Берті. Всі факти розглянуто. Вона кохає цього обожнювача тритонів.
— Нісенітниця, хлопче. Повна нісенітниця.
— О? То може ти мені тоді поясниш, чому вона з ним заручилася?
Сильніше мене вразити було неможливо.
— Заручилася з ним?!
— Вона сама мені сказала.
— Вона пожартувала.
— Вона не жартувала. Незабаром після завершення сьогоднішнього заходу в середній школі Маркет Снодсбері він зробив їй пропозицію, і вона відразу погодилася.
— Це має бути якась помилка.
— Авжеж, це помилка! Її припустився цей гад Фінк-Ноттл, і зараз він, клянуся, вже зрозумів це. Я ганяюсь за ним з половини на шосту.
— Ганяєшся за ним?!
— По всьому будинку. Хочу голову йому відірвати.
— От воно що… Зрозуміло.
— Ти його, часом, не бачив?
— Ні.
— Що ж, якщо побачиш, то швиденько попрощайся та замов вінок… О, Дживсе!
— Сер?
Я не чув, коли відчинилися двері, але Дживс знову був поруч. Як я, напевно, вже колись згадував, я вважаю, що Дживсові не потрібно відчиняти двері. Він як один з тих індусів, що вештаються всюди у своїх астральних тілах; я маю увазі тих, що розчиняються в повітрі в Бомбеї, а потім збирають себе наново, але вже десь у Калькутті. Бо лише така теорія може пояснити те, що однієї секунди його немає, а наступної він з'являється. Він просто наче перетікає з пункту А до пункту Б як різновид газу.
— Ти бачив містера Фінк-Ноттла, Дживсе?
— Ні, сер.
— Я його вб'ю.
— Добре, сер.
Таппі пішов, грюкнувши дверима, а я розповів усе Дживсові.
— Дживсе, — сказав я, — ти уявляєш? Містер Фінк-Ноттл заручений з моєю кузиною Анджелою!
— Справді, сер?
— Що ти на це скажеш? Ти розумієш таку психологію? Яка в цьому логіка? Якихось кілька годин тому він мав одружитися з міс Бассет.
— Джентльмени, яким відмовила одна панна, часто виявляють бажання негайно зв'язати своє життя з іншою, сер. Це відомо як жест.
Я почав розуміти.
— Здається, я зрозумів тебе. Прояв непокори.
— Так, сер.
— Це наче «Ну то й гаразд, як тобі завгодно, якщо тобі я не потрібний, то є багато інших».
— Саме так, сер. Мій кузен Джордж…
— Забудь про свого кузена Джорджа, Дживсе.
— Добре, сер.
— Залиш його для довгих зимових вечорів.
— Як побажаєте, сер.
— Та й взагалі я готовий побитися об заклад, що твій кузен Джордж не був таким боязким тюхтієм, як Ґассі. Що мене вражає, Дживсе, так це те, що саме Ґассі взявся робити такі жести.
— Вам слід пам'ятати, сер, що мозок містера Фінк-Ноттла зараз дещо неврівноважений.
— Це точно. Трохи не сповна розуму.
— Саме так, сер.
— Що ж, одне я можу сказати напевне: він стане ще більш неврівноваженим, якщо його спіймає Таппі. Котра година?
— Вже восьма, сер.
— Тож Таппі ганяється за ним уже дві з половиною години. Нам треба врятувати бідолаху, Дживсе.
— Так, сер.
— Адже людське життя є людське життя, так?
— Абсолютно точно, сер.
— Тож перш за все нам треба знайти його. А вже після цього можна буде обговорити плани. Вперед, Дживсе, прочеши все навколо!
— У цьому немає потреби, сер. Якщо ви обернетесь, то побачите, що містер Фінк-Ноттл вилізає з-під вашого ліжка.
Отакої, він мав рацію!
Звідти дійсно з'явився Ґассі. Він був весь у пилюці та трохи нагадував черепаху, що висунула голову, щоб трохи перепочити.
— Ґассі! — сказав я.
— Дживсе! — сказав Ґассі.
— Сер? — сказав Дживс.
— Двері зачинені, Дживсе?
— Ні сер, але я негайно це виправлю.
Ґассі сів на ліжко, і на мить мені здалося, що він зараз закриє обличчя руками. Але він лише струсив з лоба дохлого павука.
— Ти запер двері, Дживсе?
— Так, сер.
— Бо хто знає… Що як тому жахливому Ґлоссопу спаде в голову повер…
«…нутися» його губи вимовити не встигли. Вони лише почали рухатися, щоб це сказати, а ручка дверей уже почала смикатися та торохтіти. Він схопився з ліжка та впродовж секунди стояв точнісінько як та картина, що висіла в їдальні тітки Агати — «Загнаний олень» Едвіна Генрі Лендсіра. А потім він стрибнув у шафу, і був усередині ще до того, як ми збагнули, що він стрибнув. Навіть ті, хто спізнюється на поїзд, рухаються не так спритно.
Я глянув на Дживса. Він дозволив своїй правій брові злегка здригнутися, що в його випадку можна було вважати проявом емоцій.
— Хто там? — дзявкнув я.
— Впустіть мене, чорти забирай! — долинув ззовні голос Таппі. — Хто запер двері?
Я знову звернувся до Дживса мовою брів. Він вигнув свою брову. Я вигнув свою. Він вигнув другу. Я вигнув другу. Тоді ми одночасно вигнули обидві. Зрештою, не бачачи жодної альтернативи, я широко розчинив двері, і в кімнату вбіг Таппі.
— Що тобі? — запитав я, якомога недбалішим тоном.
— Чому двері були заперті?! — вимагав Таппі.
На цей момент я вже досить непогано розім'яв брови, тож продемонстрував йому їхню вправність.
— Я що, не можу залишитися на самоті, Ґлоссопе? — холодно запитав я. — Я наказав Дживсові заперти двері, бо збирався роздягатися.
— Яка правдоподібна історія! — сказав Таппі. — Навіть не намагайся переконати мене, що ти боїшся, що люди ходитимуть на екскурсію подивитися на тебе в спідньому одязі. Ти запер двері тому, що приховав десь тут поганця Фінк-Ноттла! Я запідозрив це відразу, як вийшов, тому вирішив повернутися та перевірити. Я обшукаю цю кімнату до останньої нишпорки. Думаю, він у тій шафі… Що в цій шафі?
— Просто одяг, — сказав я, ще раз спробувавши удати байдужість, але дуже сумніваючись, що це справить на нього враження. — Звичайний гардероб англійського джентльмена, який гостює за містом.
— Ти брешеш!
Мені б не треба було брехати, якби він хоча б хвилину зачекав, перш ніж говорити, бо щойно ці слова залишили його уста, як Ґассі залишив шафу. Я вже казав вам про швидкість, з якою він потрапив усередину. Вона й близько не могла зрівнятися з тією, з якою він вийшов. Щось загуло, промайнуло — і його з нами вже не було.
Думаю, Таппі це здивувало. Взагалі-то, я певний, що здивувало. Попри ту впевненість, з якою він оголосив, що в цій шафі знаходиться Фінк-Ноттл, він неабияк збентежився, побачивши такий вихід. У роті в нього щось булькнуло, і він відстрибнув на півтора метра назад. Але наступної секунди він опанував себе та галопом кинувся в коридор навздогін. Для повного враження, що це полювання на лисицю, не вистачало лише тітки Делії, яка б гналася за ними з криком «Йойкс!», чи що там заведено кричати в таких випадках.
Я опустився в крісло. Я не з тих, хто легко втрачає ентузіазм, але мені здалося, що для Бертрама все починає ставати надто складно.
— Дживсе, — сказав я, — усе це трохи занадто.
— Так, сер.
— В голові трохи паморочиться.
— Так, сер.
— Думаю, тобі краще залишити мене, Дживсе. Мені знадобиться присвятити всі свої думки нагальній ситуації.
— Добре, сер.
Двері зачинилися. Я запалив сигарету та почав міркувати.
- 19 -
Більшість людей на моєму місці, напевно, міркували б увесь залишок вечора, забувши про вечерю, але ми, Вустери, маємо дивне вміння відразу діставатися до суті справи, тому, напевно, від початку моїх міркувань минуло не набагато більше, ніж десять хвилин, аж я вже зрозумів, що треба зробити.
На мою думку, для того, щоб дати всьому лад, треба було відверто поговорити з Анджелою. Це вона створила всі ці проблеми своєї дурістю, сказавши «Так» замість «Ні», коли Ґассі під впливом суміші напоїв і нервового збудження запропонував їй побратися. Їй треба дати прочухана та змусити повернути його до лав незаручених. П'ятнадцять хвилин по тому я знайшов її в прохолоді альтанки та сів поруч.