— Анджело, — сказав я, і якщо мій голос був суворий, то в кого б не був. — Це все якась нісенітниця!
Анджела наче прокинулася від мрій. Вона запитально подивилася на мене.
— Вибач, Берті, я не почула. Які ти казав нісенітниці?
— Я не казав нісенітниці.
— О, вибач, мені почулося, що казав.
— Хіба є якась імовірність того, що я вийшов сюди для спеціально, щоб казати нісенітниці?
— Досить висока.
Я вирішив, що буде краще облишити це та наблизитися до діла з іншого боку.
— Я щойно бачився з Таппі.
— О?
— І з Ґассі Фінк-Ноттлом.
— О, справді?
— Виявляється, що ти заручилася з останнім.
— Це правда.
— Так от саме це я й мав на увазі, коли сказав, що все це якась нісенітниця. Не може бути, щоб ти покохала такого хлопця, як Ґассі.
— Чому?
— Ти просто не змогла б.
Ну, вона ж дійсно не змогла б. Ніхто не зміг би покохати такого дивака, як Ґассі, окрім такої самої дивачки, як Бассет. Ця шкурка вичинки не варта. Чудовий хлопець, звісно, має багато принад — чемний, милий і саме той, хто знатиме, що треба робити, поки не прийшов лікар, у випадку якщо нездужав ваш тритон — але вочевидь не з тих, з якими йдуть під марш Мендельсона. Я абсолютно певний, що навіть у найнаселеніших районах Англії можна годинами кидати каміння, не створивши загрози жодній дівчині, яка здатна стати пані Фінк-Ноттл без анестезії.
Я виклав усе їй, і вона була змушена визнати, що в цьому є рація.
— Ну, гаразд. Можливо, я його не кохаю.
— Тоді навіщо ти вирішила заручитися з ним, дурепо мала? — запитав я.
— Я думала, що це буде весело.
— Весело!
— І це було весело. Мене це дуже повеселило. Бачив би ти обличчя Таппі, коли я розповіла йому про це!
Раптом мене осяяло яскравим світлом.
— А! Це жест!
— Що?
— Ти заручилася з Ґассі лише для того, щоб дошкулити Таппі?
— Так.
— Ну, тоді це було саме те, що я сказав. Це був жест.
— Так, напевно, можна це й так назвати.
— І я скажу тобі, як ще можна це назвати — до біса підла витівка. Я тобі дивуюсь, Анджело.
— Не бачу причин.
Я вип'яв губу десь на сантиметр:
— Бо ти жінка. Ви, слабка стать, завжди такі. Чините жорстокість без жодного докору сумління. Ви пишаєтеся цим. Візьмімо, приміром, Яїл, дружину Хевера.
— Де ти чув про Яїл, дружину Хевера?
— Ти що, не знаєш, що я колись у школі виграв приз за знання Біблії?
— О, так. Оґастес згадував про це під час своєї промови.
— Так, — сказав я, трохи квапливо. Я не мав бажання, щоб мені нагадували про промову Оґастеса. — Тож, я кажу, візьмімо, приміром, Яїл, дружину Хевера. Засадила гостеві кілок у макітру, поки той спав, о потім пішла вихвалятися, наче якась дівчинка-скаут. Не дивно, що кажуть «О, жінка, жінка!»
— Хто?
— Ті, хто так каже. Боже, що за стать! Але ж ти, зрозуміло, не маєш наміру залишати все так?
— Що залишати?
— Це дурне заручення з Ґассі.
— Авжеж, маю.
— Лише заради того, щоб виставити Таппі дурнем?
— Ти вважаєш, що він виглядає дурнем?
— Так.
— Так йому й треба.
Я почав розуміти, що мої старання марні. Я пригадав, як колись виграв приз за знання Біблії, коли мені довелося розповідати подробиці про віслюка Валаама. Я вже не пам'ятаю, що то були за подробиці, але в мене досі залишилося загальне враження ніби він вперся ногами та притиснув до голови вуха, відмовляючись співпрацювати; і мені здалося, що Анджела наразі робить те саме. Вона, так би мовити, в душі була сестрою того Валаамова віслюка. Є гарне слово, що вдало це описує… Ні, забув. Але я веду до того, що це саме те, що наразі демонструвала Анджела.
— Дурепа мала!
Вона зашарілася:
— Я не дурепа!
— Ти мала дурепа. Більш того, ти сама це знаєш.
— Нічого я такого не знаю.
— Ти руйнуєш життя Таппі, руйнуєш життя Ґассі, і все це заради того, щоб поквитатися.
— А тебе це не стосується.
Я відразу вчепився в ці слова:
— Мене не стосується, коли я бачу зруйнованими життя двох людей, з якими я ходив до школи? Ха! До того ж, ти сама знаєш, що схиблена на Таппі.
— Неправда!
— Та невже? Якщо б я отримував по фунту щоразу як ти дивилася на нього повними любові очима…
Вона подивилася на мене очима, в яких не було анітрохи любові.
— О, заради бога, піди геть та вбийся, Берті!
Я підвівся.
— Саме це, — не втрачаючи гідності сказав я, — я й зроблю: піду та уб'юсь. Тобто, щонайменше, я піду звідси. Я сказав усе, що мав сказати.
— Добре!
— Але дозволь мені додати, що…
— Не дозволю!
— Добре, — холодно сказав я. — У такому разі, бувай здорова.
І я це сказав дуже в'їдливо.
«Похмурий» та «розгублений» — ось два прикметника, якими б ви могли описати мене, коли я йшов з альтанки. Марно було б заперечувати, що я очікував від цієї розмови на кращі результати.
Я дивувався Анджелі. Дивно, але ніколи не розумієш, що кожна дівчина в глибині душі є зразком злості, аж доки щось не трапиться з її любовними стосунками. Ми з цією кузиною спілкувалися ще відтоді, як я носив костюмчик моряка, а в неї не було передніх зубів, але лише зараз я починав бачити її приховані риси. Проста, весела, добра маленька ягідка, такою я її завжди вважав. Одна з тих, про кого можна бути майже певним, що вона й мухи не скривдить. Але ось вона сміється безсердечно — принаймні, мені здається, що я чув, як вона безсердечно сміялася наче холодний і нечулий персонаж із серйозного кіно — та плює на долоні, маючи рішучий намір звести Таппі та сивину його печаллю в могилу. Я казав це раніше і скажу це ще раз: дівчата дивні. Старий дідуган Кіплінг ніколи не мав більшої рації, ніж коли сказав, що самиці виду смертоносніші за самців.
За таких обставин мені здалося, що залишається зробити лише одне — піти до їдальні та почастуватися тими холодними закусками, про які мені казав Дживс. Я відчув негайну потребу підживитися, бо остання бесіда мене дещо виснажила. Немає потреби пояснювати, що таке демонстрування емоцій зменшує жвавість хлопця та навиває думки про добрячі шматки яловичини або шинки.
Тож я попрямував до їдальні, і ледве перетнув її поріг, як побачив біля столика тітку Делію, яка уминала лосося в майонезі. Від цього видовища я мимохіть ахнув, бо воно мене збентежило. Якщо ви не забули, останнього разу, коли я мав задоволення залишитися з цією родичкою тет-а-тет, вона повідомила мене про свої плани втопити мене в ставку, що на городі, тож я не міг бути певним, яким наразі були її наміри щодо мене.
З полегшенням я дізнався, що вона наразі весела. Ніщо не могло перевищити ту привітність, з якою вона махнула виделкою.
— Привіт, Берті, старий йолопе! — дуже дружньо привіталася вона. — Я так і знала, що не слід тебе шукати далеко від їжі. Спробуй цього лосося. Відмінний.
— Від Анатоля? — запитав я.
— Ні. Він досі в ліжку. Але на кухонну служницю найшло натхнення. Здається, вона раптом збагнула, що годувати їй треба не граю канюків у пустелі Сахара, тож вона приготувала їжу, яка придатна для споживання людськими істотами. У цій дівчині все-таки не все погане; сподіваюся, вона добре розважиться сьогодні на танцях.
Я теж наклав собі порцію риби, і ми занурилися в приємну бесіду, теревенили про цей бал слуг у Стречлі-Баддсів та робили припущення щодо того, який вигляд матиме дворецький Сеппінгс якщо танцюватиме румбу.
Лише коли я вже доїв першу тарілку та навантажував другу, спливла тема Ґассі. Зважаючи на те, що трапилося вдень у Маркет Снодсбері, я очікував, що тітка підніме цю тему раніше. Коли ж вона все-таки підняла цю тему, я зрозумів, що її ще не повідомили про те, що Анджела заручилася.
— До речі, Берті, — сказала вона, задумливо жуючи фруктовий салат. — Цей Спінк-Боттл.