— Ноттл.
— Боттл, — жорстко наполягала тітка. — Після того, як він виявив себе сьогодні, для мене він Боттл, і ніяк інакше[16]. Втім, я хотіла сказати, що якщо ти його побачиш, скажи йому, що він дуже, дуже втішив стару жінку. За винятком того разу, коли вікарій перечепився через розв'язані шнурки та впав зі своєї кафедри, навряд чи в моєму житті був кращий момент, ніж коли старий добрий Боттл раптом почав зіштовхувати Тома зі сцени. Взагалі-то, на мою думку ця вистава мала чудовий смак.
Я не міг не заперечити:
— Ті згадки про мене…
— Вони мені теж сподобалися. Просто чудово! Це правда, що ти махлював, щоб отримати нагороду за знання Біблії?
— Авжеж ні! Моя перемога була результатом невтомної та наполегливої праці.
— А як щодо песимізму, в якому тебе було звинувачено? Ти песиміст, Берті?
Я міг би сказати їй, що події в цьому будинку швидко роблять з мене песиміста, але заперечив.
— Це правильно. Ніколи не будь песимістом. Що б не відбувалося в цьому найкращому зі світів, усе на краще. Це довга дорога, з якої не можна звернути. Перед світанком завжди темно. Май терпіння, і все буде гаразд. Сонце ще сяятиме, навіть якщо сьогодні все сіре… Спробуй ось цей салат.
Я послухався її поради, але орудуючи ложкою, подумки був десь далеко. Я був розгублений. Можливо, ця її привітність здавалася мені ексцентричною через те, що останнім часом я водився з такою кількістю розбитих сердець, але сприймав її я саме ексцентричною.
— Я боявся, що ти можеш бути трохи розлючена, — сказав я.
— Розлючена?
— Витівками Ґассі сьогодні на сцені. Мушу визнати, що очікував на незадоволене постукування ногою та насуплений лоб.
— Дурниці. Що там могло мене розлютити? Я сприйняла це все як великий комплімент, я пишаюся тим, що будь-який напій з мого погреба може призвести до таких наслідків. Це відновлює віру в повоєнний віскі. До того ж, сьогодні мене нічим не можна розлютити. Я наче мала дитина, що плескає в долоні та танцює під сонечком. Бо хоч на це й було витрачено багато часу, Берті, але зрештою сонце визирнуло з-за хмар. Тож можна оголошувати свято: Анатоль погодився залишитися.
— Що? О, мої щирі вітання!
— Дякую. Так, сьогодні після повернення я весь день працювала над ним як бджілка та нарешті, після кількох клятв, що він не погодиться, він все-таки погодився. Він залишається, хвала святим, тож на мій погляд є Бог на Небі й усе гаразд із…
Вона замовкла. Двері відчинилися, і до нас зайшов дворецький.
— Привіт, Сеппінгсе! — сказала тітка Делія. — А я думала, що ти вже пішов.
— Ще ні, мадам.
— Що ж, сподіваюся, що ви всі там гарно відпочинете.
— Дякую, мадам.
— Ти хотів мене бачити з якоїсь причини?
— Так, мадам. Це стосується мосьє Анатоля. Чи за вашим, мадам, бажанням містер Фінк-Ноттл корчить мосьє Анатолю гримаси у вікно на даху його спальні?
- 20 -
Настала довга тиша. Здається, таку тишу називають «гнітюча». Тітка дивилася на дворецького. Дворецький дивився на тітку. Я дивився на них обох. Потойбічна нерухомість огорнула кімнату наче припарка з льняного сім'я. Саме цієї миті я кусав шматочок яблука з мого фруктового салату, і звук був такий, неначе Карнера[17] зістрибнув з верхівки Ейфелевої Вежі на підпори для огірків.
Тітка Делія сперлася руками на край стола й тихим, хрипким голосом запитала:
— Гримаси?
— Так, мадам.
— У вікно?
— Так, мадам.
— Тобто, він сидить на даху?
— Так, мадам. Це дуже сильно засмутило мосьє Анатоля.
Гадаю, саме слово «засмутило» призвело до різкого старту тітки Делії. Вона знала з досвіду, що трапляється, коли Анатоль засмучується. Я завжди знав її як жінку, яка не боїться рухати ногами, але ніколи не підозрював, що вона здатна на такий розкішний спурт, який вона щойно продемонструвала. Затримавшись лише на мить для того, щоб видати смачну, властиву мисливцям лайку, вона чкурнула з кімнати, добігши до сходів раніше, ніж я встиг проковтнути шматочок… здається, банана. Відчуваючи (так само, як і після отримання її телеграми про Анджелу і Таппі), що моє місце зараз поруч із нею, я поставив тарілку та поспішив за родичкою, а за мною галопом вистрибував Сеппінгс.
Я кажу, що моє місце було поруч із нею, але туди було до дідька важко потрапити, бо тітка задавала чудову швидкість. На вершині першого прольоту сходів вона, напевно, випереджала мене на кілька кроків і продовжувала лідирувати, звертаючи на другий. Але на наступному майданчику втома почала даватися взнаки, тітка дещо сповільнилася й почала хрипіти, а на фінішній прямій ми вже бігли майже пліч-о-пліч. Найліпшою подобою фінішної лінії, на яку можна було сподіватись, була наша поява в кімнаті Анатоля.
Результати:
1 місце — Тітонька Делія.
2 місце — Бертрам.
3 місце — Сеппінгс.
Перше місце з маленьким відривом від другого, між другим та третім місцями половина сходів.
Першим, що впало мені в очі, коли ми забігли в кімнату, був Анатоль. Цей чарівник кухонної плити був товстеньким невисоким чоловіком із великими густими вусами, по яких зазвичай можна було визначити емоційний стан їхнього власника. Коли все було гаразд, їхні кінчики стирчали вгору як у сержанта. Коли ж справи були кепські, вони висіли вниз.
Зараз вони висіли загрозливо низько. А якби щодо його почуттів і були б хоч якісь сумніви, то його поведінка була недвозначною. Вдягнений у рожеву піжаму, він стояв біля ліжка та махав кулаками вбік вікна на даху. Крізь шибку вниз дивився Ґассі. Очі в нього були вирячені, рот розкритий, від чого він був настільки схожий на екзотичну рибу в акваріумі, що відразу захотілося погодувати його мурашиними яйцями.
Мушу визнати, що коли я дивився на кухаря, який махав кулаками, та на його витрішкуватого гостя, я був усім серцем на боці француза. Я вважав, що він має повне право махати усіма кулаками, які в нього є.
Розгляньмо факти. Він лежав у своєму ліжку, неквапливо думаючи про те, про що зазвичай думають у ліжку французькі кухарі, аж раптом побачив у вікні страхітливе обличчя. Це може вразити навіть найфлегматичніших. Я впевнений, що якби я лежав у ліжку, а до мене ось так зазирнув Ґассі, мені б це було не до вподоби. Спальня чоловіка — це його замок, і він має повне право виявляти незадоволення, якщо на нього витріщається якась ґорґулья.
Поки я стояв і думав про це, тітка Делія із властивою їй практичністю відразу взяла бика за роги:
— Що це все таке?
Анатоль виконав щось на кшталт фізкультурної вправи: рух почався з нижньої частини його спини, потім пішов між лопатками та завершився серед волосся на потилиці.
І тоді він їй відповів.
Під час своїх розмов із цим диво-чоловіком я завжди вважав, що англійською він висловлюється вільно, але дещо сплутано. Якщо ви пам'ятаєте, перш ніж потрапити до Брінклі, він який час служив Бінґо Литлу, і безсумнівно багато запозичив у Бінґо. А ще раніше він був два роки в американській сім'ї в Ніцці та вчився в їхнього шофера, Мелоні з Брукліна. Тож після усіх цих Бінґо та Мелоні він, як я вже сказав, розмовляв вільно, але дещо сплутано.
Зокрема, він сказав наступне:
— Хот дог! Ви питати мене, що це? Слухайте. Зробіть трохи уваги. Моя, я лягати спочивати, але я не спати так добре і прокидатися та дивитися вверх, а там за бісовим вікном цей корчить обличчя. Хіба це чудова справа? Хіба це зручно? Якщо ви думаєте, що мені це подобається, ви дуже себе помиляєте. Я навіжений як мокра курка. І чом би й ні? Я є хтось, хіба ні? Це спальня чи будинок для мавп? Тоді для чого чортяки сидіти на моєму вікні та робити мармизи?
— Зрозуміло, — сказав я. Як на мене, він мав рацію.
Він ще раз подивився на Ґассі та виконав другу вправу: взявся за вус, потягнув його, а потім почав ніби ловити мух.
— Чекайте ще трохи. Я не скінчатися. Я кажу я бачити цього типа у вікні, корчить обличчя. Але що потім? Він тікає, коли я кричати? Він давати мене спокій? Нізащо. Він залишатися там, не звертати уваги, та дивитися на мене, як кіт на качку. Він корчити мені обличчя та знову корчити мені обличчя, і чим більше я командувати йому йти до дідька звідси, тим більше він не йти до дідька звідси. Він кричати щось мені, я вимагати, чого він хотіти, але він не пояснювати. О, ні, цього ніколи! Він лише знизати головою. Що за бісова дурість! Чи це мені весело? Ви думати, мені подобається? Я не терпіти такі дурості! Я думати, що бідолашний дурник — псих. Je me fiche de ce type infect. C'est idiot de faire comme ça l'oiseau… Allez-vous-en, louffier… Скажіть дурнику йти геть. Він божевільний, як якийсь березневий капелюшник.