— Не відвідую. Я зустрівся з нею на вулиці, коли вона вигулювала свого песика. У того цуцика в лапі застряг шип, і коли дівчина спробувала вийняти його, собака мало не вкусив її. Тож мені, звісно, довелося допомагати.
— Ти вийняв той шип?
— Так.
— І закохався з першого погляду?
— Так.
— Дідько, якщо все розпочалося так вдало, чому ти не скористався нагодою відразу?
— Я не наважився.
— То чим усе скінчилося?
— Ми трохи побалакали.
— Про що?
— Про птахів.
— Птахів? Яких птахів?
— Птахів, що були навколо. І про краєвид, і про все таке інше. І вона сказала, що їде в Лондон і попросила мене знайти її, якщо я теж там буду.
— І навіть після цього ти навіть не спробував взяти її за руку?
— Авжеж, ні.
Ну, як на мене, до цього вже нічого додати. Якщо хлопець такий боягуз, що не може діяти навіть коли бажане лежить перед ним на тарілочці, його справи здаються досить безнадійними. Втім, я нагадав собі, що ми з цим тюхтієм були разом у школі. Заради старого шкільного друга треба щось зробити.
— Що ж, — сказав, — треба подумати, чим можна цьому зарадити. Можливо, це вдасться вирішити. У будь-якому разі, на твою радість, я тебе в цій справі підтримаю. Бертрам Вустер на твоєму боці, Ґассі!
— Дякую, друже. А також Дживс, а це вже дійсно важливо.
Мені не соромно зізнатися, що я скривився. Напевно, він не мав наміру образити, але я мушу сказати, що його безтактовні слова зачепили мене. Мене постійно хтось так ображає. Дають мені зрозуміти, що на їхню думку Бертрам Вустер — повний нуль, і що єдиний чоловік у цьому домі, хто має мозок та винахідливість, це Дживс.
Мене це дратує.
А цього вечора мені це дошкулило сильніше, ніж зазвичай, бо Дживс мені в печінки в'ївся. Я маю на увазі ту розмову про білий піджак. Так, я змусив його поступитися, приборкав його, як я вже казав, тихою силою свого авторитету, але досі був трохи роздратований тим, що він взагалі підняв цю тему. У мене склалося враження, що Дживсом треба керувати залізною рукою.
— І що він робить з цього приводу? — холодно поцікавився я.
— Він дуже багато міркував над моїм становищем.
— Міркував, кажеш?
— Саме він порадив мені піти на ці танці.
— Навіщо?
— Вона там буде. Взагалі-то, саме вона надіслала мені запрошення туди. І Дживс вирішив…
— А чому не костюм П'єро? — сказав я, піднімаючи питання, яке мене вразило від самого початку. — Навіщо ламати цю велику стару традицію?
— Він хотів, щоб я пішов саме як Мефістофель.
Я витріщив очі:
— Серйозно? Він порекомендував тобі саме цей костюм?
— Так.
— Ха!
— Що?
— Нічого. Просто «Ха».
А вам я розповім, чому я сказав «Ха!» Спочатку Дживс висловлює своє велике незадоволення тим, що я збираюсь надівати цілком звичайний білий піджак, який не тільки tout ce qu'il y a de chic, але ще й de rigueur, а потім спонукає Ґассі Фінк-Ноттла привернути до себе увагу всього Лондона, вбравшись у червоне трико. Іронічно, так? Така непослідовність не може не викликати докірливий погляд.
— Що він має проти П'єро?
— Я не думаю, що він щось має проти П'єро. Але він подумав, що в моєму випадку П'єро не відповідатиме вимогам.
— Я не розумію.
— Він сказав, що костюму П'єро, хоча він і має гарний вигляд, бракує тієї авторитетності, яку має костюм Мефістофеля.
— Все одно не розумію.
— Ну, він сказав, що річ у психології.
Були часи, коли такого роду зауваження могли мене спантеличити. Але довге спілкування з Дживсом значно розширило словниковий запас Вустера. Дживс завжди був фанатом психології особистості, то ж тепер йому не захопити мене зненацька, раптово вийнявши з капелюха цього кролика.
— О, в психології?
— Так. Дживс сильно переконаний у тому, що одяг має моральний вплив. Він вважає, що в такому разючому костюмі я можу стати сміливішим. Він сказав, що ватажок піратів теж був би хорошим вибором. Взагалі-то, він спочатку запропонував саме ватажка піратів, але я заперечив проти чобіт.
Його можна зрозуміти. У цьому світі багато смутку навіть без того, щоб такі, як Ґассі Фінк-Нотлл з'являлися в суспільстві в морських чоботах.
— То ти став сміливішим?
— Ну, якщо бути відвертим, Берті, то ні.
Мене охопило співчуття. Адже, врешті-решт, хоча ми й утратили зв'язок упродовж останніх років, колись ми з цим чоловіком кидалися один в одного вмоченими в чорнила паперовими літачками.
— Ґассі, — сказав я, — послухай старого друга, не підходь до цього карнавалу навіть на милю.
— Але ж це мій останній шанс побачити її! Завтра вона їде гостювати кудись за місто. До того ж, ти не можеш знати напевно.
— Що я не можу знати?
— Що ця Дживсова ідея не спрацює. Так, наразі я почуваюся найпереляканішим хлопцем у світі, але хіба можна знати напевно, що це не мине, коли я буду серед натовпу інших людей у маскарадних костюмах? Зі мною таке саме трапилося в дитинстві, під час різдвяних свят. Мене вдягли зайчиком, і неможливо описати той сором, що я тоді відчував. Але коли я прибув на свято та побачив навколо багато інших дітей, а в багатьох із них костюми були ще яскравішими, ніж мій, я неймовірно піднісся духом, брав участь у всіх святкуваннях, а потім так об'ївся під час вечері, що дорогою додому мене в таксі двічі вирвало. Я хочу сказати, що зараз важко все передбачити.
Я зважив це. Це, звісно, було правдоподібно.
— І ти не можеш заперечувати, що по своїй суті Дживсова ідея слушна. У такому яскравому костюмі як Мефистофель є ймовірність, що я зможу зробити щось незвичайне. Колір має значення. Подивись на тритонів. Під час шлюбного періоду самець-тритон має яскраве забарвлення. Йому це дуже допомагає.
— Але ж ти не самець-тритон.
— На жаль, ні. Ти знаєш, як самець-тритон робить пропозицію, Берті? Він просто зупиняється навпроти самиці, вібрує своїм хвостом і вигинає тіло півколом. З цим би я впорався. Був би я самцем-тритоном, я б не скаржився.
— Але ж якби ти був самцем-тритоном, то Меделін Бассет навіть не подивилася б на тебе. Принаймні, в її погляді не було б любові.
— Подивилась б, якби вона була самицею-тритоном.
— Але вона не тритон.
— Ні, але якби була б.
— А якби була, ти б у неї не закохався.
— Закохався б, якби теж був тритоном.
Легка пульсація на моїх скронях казала мені, що ця суперечка зайшла в глухий кут.
— Що ж, як би там не було, — сказав я, — повертаючись до реальних фактів і відкидаючи всі ці уявні хвости, що вібрують, перш за все тебе змусили з'явитися на маскараді. А маючи великий маскарадний досвід я можу тебе запевнити, Ґассі, що тобі там не сподобається.
— Річ зовсім не в тому, щоб отримати задоволення.
— Я б не пішов.
— Я мушу піти. Я ж тобі вже казав, завтра вона їде звідси!
Я здався.
— Що ж, — сказав я. — Нехай буде по-твоєму. Так, Дживсе?
— Таксі містера Фінк-Ноттла, сер.
— Га? Таксі? Твоє таксі, Ґассі.
— О, таксі? Добре. Авжеж, так… Дякую, Дживсе… Що ж, бувай, Берті!
Слабко усміхнувшись мені, як римські гладіатори усміхалися Імператорові, коли виходили на арену, Ґассі пішов. А я повернувся до Дживса. Настав час поставити його на місце, і я був готовий до цього.
Звісно, було трохи важко вирішити, з чого почати. Хоча я й твердо вирішив зробити йому зауваження, я не хотів завдавати його почуттям надто глибокої рани. Навіть демонструючи залізну руку ми, Вустери, вважаємо за краще робити це дружньо.
Втім, подумавши, я зрозумів, що спроби зробити це лагідно ні до чого не призведуть. Тягнути сірка за хвіст ніколи не буває корисно.
— Дживсе, — сказав я, — можна мені говорити відверто?
— Авжеж, сер.
— Те, що я маю тобі сказати, може тебе образити.
— Не образить, сер.
— Гаразд… Я розмовляв з паном Фінк-Ноттлом, і він розповів мені про цей твій план з Мефістофелем.