Мушу сказати, що як на мене, то він чудово обґрунтував свої претензії, і тітка Делія, схоже, була такої ж думки. Вона поклала йому на плече руку, заспокоюючи.
— Скажу, мосьє Анатоль, скажу, — сказала вона, і я не міг повірити, що її грубий голос був здатний так воркувати. Майже як голубка до свого миленького. — Все буде добре.
Краще б вона цього не казала. Він виконав третю вправу.
— Добре? Nom d'un nom d'un nom! Дідька ви кажете все добре! На яку користь так робити? Зачекайте півмиті. Не так швидко, люди. Це анітрохи добре. Дивіться трохи ще. Це зовсім не таке. Мене задовольнити кілька білих смуг з однією чорною, але я не знаходити приємним, коли хтось глузувати мене в моєму вікні. Це не годитися. Не добра річ. Я серйозний чоловік. Я не бажаю веселощів на моїх вікнах. Веселощі на моїх вікнах — це найгірше. Це дуже мало добре. Якщо починатися такі витівки, я не залишатися цей будинок довше. Я геть звідси і не сидіти на місці!
Ці слова, безперечно, були жахливі, тож я не здивувався, що тітка Делія, почувши їх, видала клич, яким єгер сповіщає, що побачив лисицю. Анатоль знову почав махати кулаками на Ґассі, а вона приєдналася до нього. Сеппінгс шанобливо хекав позаду; кулаками він не махав, але дивився на Ґассі дуже суворо. Будь-якому розумному спостерігачеві мало бути очевидно, що видряпавшись на вікно цей Фінк-Ноттл припустився помилки. На меншу симпатію він не зміг би розраховувати навіть у сім’ї Дж. Дж. Сіммонса.
— Геть звідти, придурок! — кричала тітка Делія тим самим дзвінким голосом, від якого колись її нервові партнери по полюванню втрачали стремена та падали з сідел.
Ґассі відповів на це інтенсивним рухом брів. Я зміг зрозуміти, про що він намагався нас повідомити.
— Я думаю, він хоче сказати, — сказав я (старий розумний Бертрам як завжди намагався всіх заспокоїти), — що якщо він злізе звідси, то впаде з даху та зламає собі шию.
— Чом би й ні? — сказала тітка Делія.
Я, звісно, розумів її точку зору, але мені здавалося, що має бути краще вирішення цієї проблеми. Це вікно в даху було єдиним вікном у всьому будинку, яке дядько Том не прикрасив клятими ґратами. Напевно, він вирішив, що якщо зломщик зуміє сюди долізти, то заслуговуватиме отримати бажане.
— Якщо відчинити вікно, він зможе зістрибнути сюди.
Мене зрозуміли.
— Степпінгсе, як відчиняється це вікно?
— Жердиною, мадам.
— То неси жердину. Неси дві жердини! Десять!
Зрештою Ґассі приєднався до нас. Подібно до тих людей, про яких пишуть у газетах, цей нещасний чоловік, схоже, був дуже вражений своєю пригодою.
Мушу зазначити, що манери тітки Делії анітрохи не сприяли відновленню його самовладання. Від тієї дружності, яку вона виявила під час розмови зі мною про діяльність цього невдахи, не залишилося жодного сліду, тож я не був здивований тим, що слова наче замерзли на губах Фінк-Ноттла. Тітка Делія — зазвичай найпривітніша з усіх жінок, яким доводилося нацьковувати собак — дуже рідко давала волю своєму гніву, але коли вона це робила, навіть сильні чоловіки тікали, залазячи на дерева.
— Ну? — сказала вона.
У відповідь на це Ґассі зміг лише вимушено гикнути.
— Ну?!
Обличчя тітки Делії потемнішало. Полювання, якщо їм займатися впродовж кількох років, рідко не надає шкірі на обличчі темнішого кольору, і найкращі друзі моєї родички не могли заперечити, що навіть за звичайних обставин її обличчя було за своїм забарвленням трохи схожим на полуницю. Але я ще ніколи не бачив, щоб цей колір досягав такої насиченості, як зараз. Вона була схожа на помідор, що намагався самовиразитися.
— Ну?!!
Ґассі напружив усі свої сили, й на мить здалося, що зараз щось пролунає. Але зрештою почулося лише щось на кшталт передсмертного хрипу.
— Ох, забери його звідси, Берті, та приклади йому лід до голови, — сказала тітка Делія, здаючись.
Тоді вона розвернулася, щоб взятися за нежіночий обсяг роботи — заспокоїти Анатоля, який наразі дуже швидко щось бурмотів сам до себе. Напевно, він вирішив, що його Бінґо-Мелоні-англо-американської мови недостатньо, і згадав свою рідну. Слова на кшталт «marmiton de Domange», «pignouf,» «hurluberlu» та «roustisseur» пурхали з його рота, як кажани з клуні. Я їх, звісно, не розумів, бо хоч і попотів над галльською мовою під час візиту до Каннів, досі був на стадії Esker-vous-avez. Прикро, бо його слова звучали досить непогано.
Я допомагав Ґассі спускатися сходами. Міркуючи спокійніше, ніж тітка Делія, я вже вгадав, які приховані мотиви привели його на дах. Там, де вона побачила лише гульвісу напідпитку, який розважався п'яними витівками, я побачив загнане оленятко.
— За тобою Таппі гнався? — співчутливо запитав я.
Він затремтів.
— Він мало не спіймав мене на верхньому майданчику. Я прослизнув у вікно коридору та поліз уздовж якогось виступу.
— Це його зупинило, так?
— Так. Але потім я виявив, що застряг. Навколо мене був лише крутий дах. Я не міг повернутися. Я мав лізти далі вздовж того виступу. Аж раптом натрапив на те вікно. Що то за чоловік?
— Анатоль, кухар тітки Делії.
— Француз?
— З голови до п'ят.
— Ось чому він не міг мене зрозуміти. Які ж ці французи бовдури! Не можуть втелепати найпростішого. Задавалося б, якщо хтось бачить іншого у вікні, цей хтось має збагнути, що інший хоче, щоб його впустили. Але ні, він лише стояв.
— І кулаками махав.
— Так. Дурний ідіот! Втім, тепер я в безпеці.
— В безпеці, так. Поки що.
— Що?
— Я подумав, що Таппі міг десь сховатися.
Він підстрибнув, наче ягня навесні.
— Що мені робити?!
Я замислився над цим.
— Прокрадись назад до своєї кімнати та забарикадуй двері. Це буде по-чоловічому.
— А якщо він саме там сховався?
— У такому разі забарикадуйся деінде.
Але прибувши до його кімнати ми виявили, що Таппі якщо й шукав свою жертву, то в якійсь іншій частині будинку. Ґассі ринувся за двері, і я почув, як повернувся ключ. Відчуваючи, що більше мені з цього приводу нічого не вдіяти, я повернувся до їдальні, щоб ще раз пригоститися салатом і подумати в тиші. І ледве я встиг наповнити тарілку, аж двері відчинилися й зайшла тітка Делія. Вона опустилася в крісло, маючи дещо заяложений вигляд.
— Дай мені випити, Берті.
— Чого саме?
— Будь чого, аби міцного.
Зверніться до Бертрама Вустера з таким проханням, і він покаже себе якнайкраще. Навіть собаки-сенбернари, які втішають таким чином мандрівників у Альпах, не змогли би впоратися краще за мене. Я налив їй келих, і кілька секунд по тому вже не було чутно нічого, крім булькання, з яким тітка відновлювала своє здоров'я.
— Заливай, тітонько, — співчутливо сказав я. — Адже це, напевно, так виснажує. Тобі, певно, важко було заспокоювати Анатоля, — казав я, намазуючи собі анчоусовий паштет на грінку. — Тепер, напевно, все улагоджено?
Вона кинула на мене довгий, тривалий погляд; її чоло нахмурилося, наче замислившись.
— Аттіла, — сказала вона врешті-решт. — Так його звали. Аттіла, гун.
— Що?
— Я намагалася зрозуміти, кого ти мені нагадуєш. Когось, хто сіяв усюди руїну та спустошення, хто ламав будинки, в яких до його появи все було тихо та мирно. Його звали Аттіла. Дивовижно, — сказала вона, оглядаючи мене ще раз. — Дивлячись на тебе, будь-хто подумає, що ти просто звичайний дружній ідіот, який, можливо, потребує лікування, але досить нешкідливий. Але насправді ти гірший бич, ніж бубонна чума. Знаєш, Берті, коли я думаю про тебе, я натикаюся на всі скорботи та жахи життя так різко, наче головою в стовп врізаюся.