Ображений і здивований, я хотів був відповісти на це, але та речовина, про яку я подумав, що то рибний паштет, виявилась чимось в'язким і липким. Вона наче огорнулася навколо мого язика та заткнула мені рот, як кляп. А тітка, поки я намагався прочистити ротову порожнину, продовжувала:
— Ти хоч розумієш, що ти розпочав, приславши сюди цього Спінк-Боттла? Про те, що він надрався та перетворив вручення нагород у середній школі Маркет Снодсбері на кінокомедію, я не скажу нічого, бо, чесно кажучи, отримала від цього задоволення. Але те, що він зазирнув у віконце до Анатоля після того, як я витратила стільки сил на те, щоб відмовити його від звільнення, і так його розлютив, що той не хоче залишатися тут жодного дня…
Паштет було здолано. Я зміг заговорити:
— Що?
— Так, завтра Анатоль поїде, а старий Том, напевно, страждатиме від розладу травлення аж до кінця свого життя. І це ще не все. Я щойно зустріла Анджелу, і вона мені сказала, що заручилася з цим Боттлом.
— Так, тимчасово, — мав визнати я.
— Ага, тимчасово. Вона заручилася з ним і з жахливою спокійністю каже про одруження в жовтні. От такі справи. Якщо б зараз до кімнати зайшов пророк Іов, я б з ним могла до самої ночі обмінюватися розповідями про невезіння. Втім, Іов був не в моїй лізі.
— Він мав виразки.
— Що воно таке, ті виразки?
— Думаю, це дуже боляче.
— Дурниці. Я поміняла б свої проблеми на всі виразки світу. Ти що, не розумієш ситуацію? Я втратила найкращого в Англії кухаря. Мій чоловік, бідолаха, тепер може померти від диспепсії. А моя єдина донька, про яку я мріяла, що на неї чекає чудове майбутнє, збирається вийти заміж за безхребетного обожнювача тритонів. А ти мені про виразки кажеш!
Я виправив її невеличку неточність:
— Я не кажу про виразки взагалі. Я лише зауважив, що Іов мав їх. Так, я згоден з тобою, тітонько, що наразі все здається не надто чудовим, але не втрачай оптимізму! Вустерів важко спантеличити сильніше, ніж на мить.
— То ти очікуєш, що незабаром вигадаєш ще якійсь план?
— З хвилини на хвилину.
Вона покірно зітхнула.
— Я так і думала. Що ж, тільки цього нам не вистачало. Я не уявляю, яким чином усе може стати ще гірше, але не маю жодного сумніву, що тобі це вдасться. Твої геніальність та інтуїція знайдуть спосіб. Продовжуй, Берті. Так, продовжуй. Мене це вже не турбує. Мені вже навіть трохи цікаво, до яких ще темніших глибин пекла ти зможеш скинути цей дім. Продовжуй, хлопче… А що це ти їси?
— Я навіть не знаю, що це таке. Щось на кшталт паштету на грінці. Трохи схоже на клей, в який для смаку додали екстракт яловичини.
— Дай мені, — апатично сказала тітка Делія.
— Але жуй це обережно, — порадив я. — Бо воно липне, як смола. Так, Дживсе?
Слуга просто матеріалізувався на килимі. Як завжди, абсолютно беззвучно.
— Вам записка, сер.
— Мені записка, Дживсе?
— Вам записка, сер.
— Від кого, Дживсе?
— Від міс Бассет, сер.
— Від кого, Дживсе?
— Від міс Бассет, сер.
— Від міс Бассет, Дживсе?
— Від міс Бассет, сер.
Цієї миті тітка Делія, яка вже встигла надкусити те, що було на грінці, відклала закуску та попросила нас (дещо роздратовано, як мені здалося), щоб ми заради бога припинили цей номер з водевілю, бо вона сьогодні вже й так забагато натерпілася, щоб іще й двох коміків вислуховувати. Завжди готовий зробити ласку, я кивком голови звільнив Дживса; він трохи замерехтів і зник. Не кожний привид зміг би зробити це так вправно.
— Але про що, — розмірковував я, — мені може писати ця жінка?
— Чому б тобі не відкрити конверт і не прочитати?
— Яка чудова ідея, — сказав я і саме так і зробив.
— І якщо тебе цікавить моя доля, — сказала тітка Делія, прямуючи до дверей, — то я йду до своєї кімнати, виконаю там вправи дихання йогів і спробую все забути.
— Гаразд, — відсутнім голосом сказав я, оглядаючи лист.
А потім з моїх уст злетіло несподіване виття, від якого тітка Делія сіпнулася, наче переляканий мустанг.
— Не роби так! — скрикнула вона, тремтячи кожною частиною тіла.
— Гаразд, але ж…
— Ти просто кара небесна, жалюгідне ти створіння! — зітхнула вона. — Я пам'ятаю, як багато років тому, коли ти ще був у колисці, мене одного разу залишили з тобою саму, і ти тоді мало не проковтнув свою гумову соску й почав ставати пурпуровим. А я, дурепа, вийняла ту соску та врятувала тобі життя. Попереджаю тебе, Берті, якщо ти коли-небудь знову подавишся соскою, а поруч буду лише я, тобі буде дуже погано!
— Але ж… Це ж треба! — скрикнув я. — Ти знаєш, що трапилося? Меделін Бассет пише, що виходить за мене заміж!
— Бажаю тобі щастя, — сказала родичка та пішла з кімнати, дуже схожа на персонажа з оповідання Едгара Аллана По.
- 21 -
Напевно, я й сам виглядав майже як щось із оповідання Едгара Аллана По, бо, як ви можете уявити, та новина, про яку я вам щойно розповів, вразила мене наповал. Якщо Бассет, вірячи в те, що серце Вустера давно належить їй і готове віддатися за першою вимогою, вирішила скористатися цією можливістю, то я, будучи чоловіком честі, не мав іншого вибору, крім як підкоритися. Ця справа була не з тих, які можна було владнати простою відмовою. Таким чином, усе вказувало на те, що фатум мене спіткав і більш того: вирішив залишитися.
Тим не менш, хоча й марно вдавати, ніби мій контроль над ситуацією був такий, який я хотів би мати, я не втрачав надію знайти вихід. Слабкіший чоловік, потрапивши в такі тенета, безсумнівно відразу кинув би рушник, припинивши опір; але вся суть Вустерів у тому, що ми не слабкіші.
Для початку я ще раз прочитав записку. Не тому, що мав якісь надії, ніби друге прочитання дозволить мені зробити зі змісту якісь інші висновки, просто це допомагало розім'яти мозок. Потім, щоб краще метикувалося, я взяв собі ще фруктового салату, а потім з'їв ще й скибочку бісквіту. А коли я перейшов до сиру, механізми почати рухатися. Я зрозумів, що треба робити. На питання, що напружувало мій мозок, а саме: чи до снаги Бертрамові подолати ці труднощі? — тепер я міг відповісти впевненим «Авжеж».
Головний фокус у таких інтригах — не занепадати духом, зберігати спокій і спробувати знайти призвідників. Знайди призвідників — і знатимеш, що до чого.
Тут призвідником була, безумовно, Бассет. Саме вона розпочала все це непорозуміння, відмовивши Ґассі, і було зрозуміло, що перш ніж намагатися щось вирішити чи прояснити, її треба схилити до зміни думки, щоб вона повернулася до нього. Це зробило б Анджелу знову вільною, Таппі трохи б заспокоївся, а звідти вже можна буде починати кудись рухатися.
Я вирішив, що доївши останній шматочок сиру відразу знайду цю Бассет і буду вельми красномовним.
І цієї миті вона зайшла. Я міг би передбачити, що вона незабаром з'явиться. Бо хоч як би серця не краяли, якщо вони знають, що в їдальні накрито фуршет, то рано чи пізно туди прийдуть.
Коли вона ввійшла в кімнату, її погляд був прикутий до лосося в майонезі, і вона без сумніву пішла би прямісінько до нього, щоб пригоститися, якби я, схвильований її появою, не впустив келих чудового напою, яким намагався заспокоїти свій розум. Вона обернулася на звук, і на мить ми зніяковіли. Її щоки злегка зашарілися, очі розширилися.
— О! — сказала вона.
Я завжди знаходив, що ніщо не допомагає полегшити такі моменти, як досвід виступу на сцені. Знайдіть, чим зайняти свої руки, і битву наполовину виграно. Я схопив тарілку та ринувся вперед:
— Трохи лососю?
— Дякую.
— У супроводі салату?
— Якщо вам не важко.
— А що питимете? Назвіть отруту.
— Я не проти випити трохи апельсинового соку.
Вона ковтнула. Не апельсиновий сік, бо його вона ще не отримала, а болісні асоціації, що були пов'язані з цими словами. Це якби хтось нагадав про спагеті вдові шарманщика-італійця. Її обличчя зашарілося трохи сильніше, на ньому стало видно страждання, і я зрозумів, що спроби звести тему нашої розмови до нейтральних речей на штиб холодного лосося вже виходили за межі практично реалізовних.