Вона, напевно, прийшла до схожого висновку, бо коли я, перш ніж звернутися до головної справи, сказав «Емм…», вона водночас теж сказала «Емм…», і наші «Емм…» зіткнулися в повітрі.
— Вибачте.
— Мені дуже шкода.
— Ви казали…
— Ви казали…
— Ні, будь ласка, продовжуйте.
— О, ну гаразд,
Я поправив краватку, бо маю звичку завжди так робити за присутності цієї панни, і сказав:
— Щодо вашого листа, датованого сьогоднішнім…
Вона знову зашарілася та радше вимушено встромила виделку в лосося.
— Ви отримали мою записку?
— Так, я отримав записку.
— Я дала її Дживсові, щоб він передав її вам.
— Так, він передав її мені. Саме так я її й отримав.
Знову мовчання. І хоча вона вочевидь уникала розмови начистоту, я знехотя вирішив зробити саме це. Адже хтось мав це зробити. Ну що це за дурість: чоловік і жінка в нашій ситуації просто стоять один проти одного та мовчки їдять лосось і сир.
— Так, я її отримав.
— Зрозуміло. Ви її отримали.
— Так, отримав. Я щойно читав її. І саме хотів спитати, якщо раптом натраплю на вас… ну… що це таке?
— А що там таке?
— Саме це я й питаю: що це таке?
— Але ж там, начебто, все ясно.
— О, вельми ясно. Абсолютно ясно. Дуже добре висловлено та все таке інше. Але… Я маю на увазі… Ну, тобто, я дуже дякую за таку честь і все таке інше… але… Чорти забирай!
Вона доїла рибу та поставила тарілку.
— Фруктового салату?
— Ні, дякую.
— Трохи пирога?
— Ні, не треба.
— Може отієї речовини на грінці?
— Ні, дякую.
Вона взяла сирну паличку. Я знайшов холодне яйце, якого не помітив раніше. А потім я сказав «Я маю на увазі» саме тоді, коли вона сказала «Здається, я знаю», і знову відбулося зіткнення.
— Мені дуже шкода.
— Вибачте.
— Продовжуйте, будь ласка.
— Ні, ви продовжуйте.
Я елегантно змахнув яйцем, щоб показати, що право говорити першою належить їй, і вона почала знову:
— Здається, я зрозуміла, що ви намагаєтесь сказати. Ви здивовані.
— Так.
— Ви думаєте про…
— Саме так.
— …містера Фінк-Ноттла.
— Саме про нього.
— Ви не можете зрозуміти те, що я зробила.
— Саме так.
— Мене це не дивує.
— А мене дивує.
— Тим не менш, це досить просто.
Вона взяла ще одну сирну паличку. Схоже, вони були їй до вподоби.
— Насправді це просто. Я хочу, щоб ви були щасливі.
— Які ви ласкаві!
— Я присвячу своє життя тому, щоб зробити вас щасливим.
— Які дружні наміри.
— Я хочу зробити хоча б це. Але… можна мені бути з вами відвертою, Берті?
— О, будь ласка.
— Я мушу сказати вам ось що. Ви мені подобаєтесь. Я вийду за вас заміж. Я зроблю все, щоб бути вам хорошою дружиною. Але моя приязнь до вас ніколи не зможе бути тією вогненною пристрастю, що я відчувала до Оґастеса.
— Це саме те, про що я намагався сказати. Саме в цьому є суть. Чому б узагалі не забути про ідею життя зі мною? Закиньте її подалі. Якщо ви кохаєте старого Ґассі…
— Вже ні.
— Та годі!
— Ні. Те, що сьогодні трапилося, вбило моє кохання. На тій красі тепер пляма потворності, я вже ніколи не зможу відчувати до нього те, що відчувала раніше.
Я, звісно, розумів її. Ґассі кинув до її ніг своє серце; вона його підняла та майже відразу після цього дізналася, що він увесь цей час був п'яний в зюзю. Шок мав бути неабиякий. Жодній дівчині не сподобається дізнатися, що чоловікові треба ретельно напитися, щоб попросити її одружитися з ним. Це ранить гордість.
Тим не менш, я не зупинявся.
— Але чи не думали ви, — сказав я, — що можете неправильно сприймати сьогоднішню поведінку Ґассі? Вирішили, що всі докази підтверджують найжахливіше припущення, тим часом як він, можливо, просто перегрівся на сонці? У хлопців, знаєте, бувають сонячні удари, особливо під час спеки.
Вона подивилася на мене, і я побачив, що вона знову ввімкнула мокрі очі.
— У цьому ви весь, Берті. Я поважаю вас за це.
— О, ні.
— Так. У вас велична, лицарська душа.
— Анітрохи.
— Саме так. Ви мені нагадуєте Сірано.
— Кого?
— Сірано де Бержерака.
— Того, з носом?
— Так.
Не можу сказати, що мені було приємно. Я боязко помацав свій дзьоб. Можливо, він трохи… помітний, але ж зовсім не в тому класі, як у Сірано. Було таке враження, що далі ця дівчина порівнюватиме мене з Нюхалом Дюранте[18].
— Він кохав, але діяв на благо іншого.
— О, тепер зрозуміло, про що ви.
— Ви мені подобаєтесь цим, Берті. Це було добре з вашого боку — добре та шляхетно. Але марно. Є такі речі, що вбивають любов. Я ніколи не забуду Оґастеса, але моя любов до нього померла. Я буду вашою дружиною.
Що ж, я не міг переступити межі пристойності.
— Зрозуміло, — сказав я. — Ґречно дякую.
Далі наш діалог знов вичахнув, і ми мовчки стояли та їли: вона — сирні палички, а я — яйця. Була певна незрозумілість відносно того, що робити далі.
На щастя, перш ніж зніяковілість встигла стати ще гіршою, зайшла Анджела, перервавши нашу зустріч. Тоді Бассет заявила про наше заручення, і Анджела поцілувала її та сказала, що сподівається, що вона буде дуже-дуже щаслива, а Бассет поцілувала її та сказала, що сподівається, що та буде дуже-дуже щаслива з Ґассі, а Анджела сказала, що авжеж буде, бо Оґастес такий любчик, і Бассет знову поцілувала її, потім Анджела знову поцілувала її… Одним словом, все це ставало таким жахливо жіночим, що я з радістю непомітно, боком пішов звідти.
Я, звісно, з радістю зробив би це в будь-якому разі, але якщо коли-небудь і був момент для того, щоб Бертрам напружив мозок, то він був саме зараз.
Я вважав, що це кінець. Навіть кілька років тому, коли я ненавмисно заручився зі страшною кузиною Таппі Гонорією, я не мав відчуття, що загруз по пояс у трясовині та маю зникнути без сліду. Я побрів надвір, у садок, запалив там сигарету, а на душі в мене був важкий тягар. Я впав у якийсь транс, намагався уявити собі, як воно буде — до кінця свого життя мати в своєму домі Бассет — і водночас, якщо ви мене розумієте, намагався не уявляти, як воно буде. Аж раптом я врізався в щось, що могло бути деревом, але виявилось чимось іншим. Це був Дживс.
— Прошу вибачити, сер, — сказав він. — мені слід було зрушити вбік.
Я не відповів. Я стояв і мовчки дивився на нього. Бо його поява спрямувала мої думки іншим шляхом.
Отже, Дживс — міркував я. Я прийшов до висновку, що він утратив хватку і вже не був таким могутнім, як раніше, але чи не було можливості — питав я себе — що я помилився? Що як відправити його на рекогносцировку? Що як йому вдасться знайти такий провулочок, яким я зможу вислизнути з небезпечного місця, нікого не образивши? І відповіддю, яку я сам собі дав, було «цілком можливо». Адже його потилиця випирала, як і раніше. В очах був досі помітний виблиск розуму.
Це, звісно, не означало, що після того, що було між нами через білий піджак з металевими ґудзиками, я був готовий повністю віддатися в його руки. Я усього лише був згодний залучити його до обговорення. Але пригадуючи деякі з його попередніх тріумфів — справу Сліпперлі, епізод з моєю тіткою Агатою та собакою Макінтошем, вдало влагоджену справу дядька Джорджа й племінниці барменши — я вирішив, що маю підстави принаймні надати йому можливість прийти на допомогу молодому хазяїнові в лиху годину.
Але перш ніж щось робити, між нами треба було прояснити одну річ, і прояснити дуже чітко.
— Дживсе, — сказав я, — я хочу поговорити з тобою.
— Сер?
— Я в скрутному становищі.
— Мені шкода чути про це, сер. Чи можу я чимось допомогти?