— Дев'ять, сер.
— Дев'ять миль поїздки в один бік і ще дев'ять назад!
— Мені шкода, сер.
— Запізно вже шкодувати. Де цей бридкий костотряс?
— Я його винесу, сер.
Він виніс. Я сумно оглянув його.
— А де ліхтар?
— Боюсь, що ліхтаря немає, сер.
— Немає ліхтаря?!
— Ні, сер.
— Але ж без ліхтаря мені страшно їхати. А що як я кудись вріжусь? — я замовчав і кинув на нього холодний погляд. — Ти посміхаєшся, Дживсе. Ця думка тебе тішить?
— Прошу вибачити, сер. Я згадав байку свого дядька Сайрила, яку він розповідав мені, коли я був дитиною. Досить абсурдна історія, сер, але мені вона завжди здавалася кумедною. За словами мого дядька Сайрила, двоє чоловіків, яких звали Ніколс і Джексон, поїхали на велосипеді-тандемі до Брайтона та мали нещастя зіткнутися з возом броваря. І коли загін рятівників прибув до місця пригоди, вони виявили, що постраждалих кинуло з такою силою, що було неможливо розібрати, де хто. Навіть найгостріше око не могло розрізнити, яка частина фрагментів була Ніколсом, а яка — Джексоном. Тож вони зібрали докупи все, що змогли, і назвали це Ніксоном. Я пам'ятаю, що коли був дитиною, сер, то багато сміявся з цього.
Я мусив витримати паузу, щоб опанувати свої емоції.
— Сміявся, кажеш?
— Так, сер.
— Знаходив це смішним?
— Так, сер.
— І твій дядько Сайрил теж вважав це смішним?
— Так, сер.
— Боже, оце так родина! Коли наступного разу зустрінеш свого дядька Сайрила, Дживсе, можеш передати йому від мене, що його почуття гумору бридке й огидне!
— Він помер, сер.
— Хвала Богу за це… Ну, давай-но мені вже цю трикляту машину.
— Добре, сер.
— Шині надуті?
— Так, сер.
— Гайки загвинчені, гальма справні, шестерні як слід працюють?
— Так, сер.
— Добре, Дживсе.
У ствердженні Таппі про те, що під час навчання в Оксфорді я був відомий тим, що проїхав на велосипеді голий навколо будівлі, була, мушу визнати, певна частина правди. Але хоча ці факти були переказані правильно, він розповів не все. Він не розповів про те, що я за тих часів завжди був п'яний як ніч, а в такому стані чоловік може бути здатний на такі трюки, яким тверезий розум чинитиме опір. Під впливом спиртного, як мені здається, чоловіки можуть їздити верхи хоч на алігаторах.
А коли я зараз крутив педалі, виїжджаючи у великий світ, я був тверезий, як скельце, в наслідок чого старі навички зраджували мені. Я їхав вихилясом і усі історії, які я коли-небудь чув про жахливі нещасливі випадки за участю велосипедів, стрімко спливли у моїх думках, а попереду них всіх був життєрадісний анекдот Дживсового дядька Сайрила про Ніколса та Джексона.
Втомлено просуваючись крізь темряву, я марно намагався зрозуміти логіку людей на кшталт Дживсового дядька Сайрила. Що в біса могло бути смішним у катастрофі, наслідком якої, схоже, стало повне зникнення двох людських істот (ну, принаймні, половини однієї людської істоти та половини іншої)? Це було за межами мого розуміння. Як на мене, це була одна з найбільших трагедій, про які я коли-небудь чув, і я не маю сумніву, що продовжував би роздумувати над нею ще дуже довго, якби мою увагу не відвернула раптова потреба зробити різкий зиґзаґ, щоб об'їхати свиню, яка стояла на моєму фарватері.
На мить мені здалося, що на мене чекає доля Ніколса та Джексона, але на щастя виконаний мною швидкий зиґ, який супроводжувався вправним заґом у виконанні свині, дозволив мені врятуватися, але моє серце тріпотіло, наче спіймана пташка.
Ця близькість до катастрофи справила жахливий ефект на мої нерви. Те, що посеред ночі по дорогах ходять свині, продемонструвало мені ризиковану природу моєї подорожі. Після цього я думав про усілякі інші речі, що могли трапитися з чоловіком, який вирушив у дорогу після заходу сонця на велосипеді без ліхтаря. Зокрема, я згадав ствердження одного свого приятеля, що в певних сільських районах кози мають звичку гуляти впоперек дороги на довжину свого ланцюга, утворюючи таким чином такі пастки, що й людина не вигадає.
Здається, він згадував випадок, що трапився з його другом: велосипед зачепився за козячий ланцюг, тварина протягла того чоловіка за собою сім миль, і після цього він уже ніколи не був таким, як раніше. А ще був один хлопець, який врізався у слона, що залишився після мандрівного цирку.
Отже, беручи все це до уваги, мені здавалося, що того, хто дозволив своїм рідним всупереч здоровому глузду посадити його на велосипед, може спіткати будь-яка катастрофа, про яку напишуть на перших сторінках газет (за винятком можливості бути вкушеним акулою). І мені не соромно зізнатися, що на тій дорозі я натерпівся страху.
Втім, мушу визнати, з козами та слонами все склалося несподівано добре. Дивно, але я не зустрів ні тих, ні інших. Втім, цим позитивні сторони моєї подорожі вичерпуються, бо з будь-якого іншого боку їй важко було б бути ще гіршою.
Окрім безперервної тривоги через необхідність визирати попереду слонів, я був дуже пригнічений гавканням собак, а одного разу я зазнав неприємного шоку, коли подивився на дороговказ і побачив, що на ньому сидить сова, схожа на мою тітку Агату. Взагалі-то, мій мозок на той час був такий збуджений, що спочатку я вирішив, що то і є тітка Агата, і лише коли розум сказав мені, що це абсолютно не її звичка — залазити на стовпи й сидіти на них — я зміг опанувати себе та здолати цю слабкість.
Коротко кажучи, через усі ці тривоги та через чисто фізичний біль у сідницях, литках і щиколотках, Бертрам Вустер, який кінець-кінцем зліз з велосипеда біля дверей маєтку Кінгхем, був уже зовсім не тим веселим і безтурботним Бертрамом Вустером, франтом з Бонд Стріт і Пікаділлі.
Навіть тому, хто не знав про запланований бал, мало бути очевидно, що сьогодні в Кінгхем Менор ніхто не журиться. У вікнах було світло, у повітрі лунала музика, а коли я наблизився, я почув ще й човгання підошов дворецьких, лакеїв, шоферів, покоївок, прибиральниць, служниць і, безсумнівно, кухарів, що ступали в ритм. Напевно, найкраще цей опис можна завершити, сказавши, що цієї ночі панувала атмосфера гулянки.
Ця оргія відбувалася в одній з кімнат першого поверху, що мала великі вікна на фасаді, і саме до цих великих вікон я й рушив. Оркестр грав щось вельми запальне, і за щасливіших обставин мої ноги мимохіть почали б відбивати ритм. Але на мене чекала важча робота, ніж тупати копитом по посипаній гравієм доріжці.
Мені був потрібен ключ від задніх дверей, і я хотів отримати його негайно.
Оглядаючи тих, хто був усередині, мені не відразу вдалося знайти серед них Сеппінгса. Але згодом він з'явився в полі мого зору, виконуючи в танцзалі якісь страхітливо швидкі па. Я кілька разів покликав його, але його розум був надто зосереджений на цих па, тож лише коли рух у танці наблизив його на відстань простягнутої руки від мене, я звернув на себе його увагу, тикнувши пальцем в його ребра.
Через цей несподіваний тичок він перечепився через ногу партнерки, і повернувся до мене з дуже суворим обличчям. Але коли він упізнав Бертрама, його холодність розтанула, її змінив подив.
— Містере Вустер!
Я не мав настрою для ґречних привітань.
— Менше «містере Вустер» і більше ключів від задніх дверей, — коротко сказав я. — Дайте мені ключ від задніх дверей, Сеппінгсе!
Він, схоже, мав певні проблеми з розумінням:
— Ключ від задніх дверей, сер?
— Саме так. Ключ від задніх дверей Брінклі Корта.
— Але ж він у Корті, сер.
Я роздратовано поцокав язиком.
— Спробуйте бути серйозним, мій любий старий дворецький, — сказав я. — Я проїхав дев'ять миль на велосипеді не для того, щоб слухати ваші спроби пожартувати. Він у кишені ваших штанів.
— Ні, сер. Я залишив його містерові Дживсу.
— Ви його… Що?
— Так, сер. Перед тим, як піти. Містер Дживс сказав, що хоче погуляти перед сном у садку. Він мав покласти ключ на підвіконня кухні.
Я тупо дивився на нього. Його очі були ясні, руки не тремтіли. На дворецького, який хильнув оковитої, він не був схожий.