— Тобто весь цей час ключ був у Дживса?!
— Так, сер.
Я більше не міг нічого сказати. Емоції перехопили мій голос. Я розгубився. Але щодо однієї речі в мене не було жодного сумніву. З якоїсь причини, яку мені наразі не збагнути, але яку я обов'язково дізнаюся, як тільки проштовхаю свою пекельну швейну машину по дев'яти милях безлюдної сільської дороги й наближусь до нього на відстань удару, Дживс обманював. Знаючи, що будь-якої миті він може вирішити проблему, він залишив тітку Делію та інших ночувати на газоні en déshabille[20] і, гірше того, спокійно стояв і дивився, як його молодий роботодавець відправився в абсолютно непотрібну вісімнадцятимильну велоподорож.
Я не міг повірити, що він був здатний таке зробити. Його дядько Сайрил — легко. Зі своїм зіпсованим почуттям гумору той дядько Сайрил був цілком спроможний на такі витівки. Але Дживс…
Я сів на велосипед і придушивши крик болю, що мало не зірвався з моїх губ, коли забиті місця торкнулися жорсткого сідла, поїхав назад.
- 23 -
Пам'ятаю, Дживс якось сказав — я вже забув, як спливла ця тема; можливо, він просто висловив своє зауваження, як іноді буває — що пеклу не зрівнятися зі скривдженою жінкою. І до цієї ночі я завжди вважав, що в цій фразі є рація. Сам я ніколи жінок не кривдив, але Понґо Твістелтон якось образив свою тітку, просто відмовившись зустріти на вокзалі її сина Джеральда, погодувати його та відвезти до школи, і після цього в його житті не було спокою. Він казав мені, що отримував такі листи, в які неможливо було повірити, доки сам їх не побачиш. А ще — дві суворі телеграми та образлива листівка, на якій був Воєнний Меморіал у Малому Чілбері.
Тож до сьогоднішнього дня, як я вже сказав, я ніколи не сумнівався в правильності цього ствердження. Скривджені жінки на першому місці, а другого місця немає — так мені завжди здавалося.
Але цієї ночі я змінив свою думку. Якщо хочете дізнатися, що ще може прислати пекло окрім фурій, подивіться на хлопця, якого обманом змусили відправитися в довгу та непотрібну нічну поїздку на велосипеді без ліхтаря.
Зверніть увагу на слово «непотрібну». Саме ця особливість цієї подорожі вразила мою душу найсильніше. Тобто, якщо б це була поїздка за лікарем, щоб врятувати хвору дитину, або ж до місцевого пабу, щоб привезти «підкріплення», коли в підвалі вже пусто, ніхто не стрибнув би в сідло скоріше за мене. Але те, що я був змушений пережити таке випробування лише заради хворого почуття гумору свого власного слуги, було занадто, і я всю дорогу злився.
Тож я хочу сказати, що хоча провидіння, яке береже добрих чоловіків, подбало про те, щоб я зміг повернутися додому цілим, окрім сідниць; хоча воно й прибрало з мого шляху всіх кіз, слонів і навіть схожих на тітку Агату сов, все одно Бертрам, який зрештою став на якір біля дверей Брінклі Корт, був похмурий і розлючений. І коли я помітив темний силует, що рушив з ґанку мені назустріч, я приготувався відкоркувати все те, що накопичилося в моїх думках.
— Дживсе! — сказав я.
— Це я, Берті.
Голос, що звернувся до мене, струменів наче тепла патока, і хоча я й не відразу збагнув, що його видала Бассет, я зрозумів, що він не належав чоловікові, з яким я прагнув зустрітися віч-на-віч. Бо силует переді мною був одягнений у просту твідову сукню та назвав мене моїм іменем. А Дживс, попри всі його моральні дефекти, нізащо не надів би спідницю й не назвав би мене «Берті».
Хоча це й була, звісно, остання особа, яку я хотів зустріти після довгої ночі в сідлі, я все-таки вшанував її ввічливого вітання.
Настала пауза, під час якої я потирав литки. Свої, звісно.
— То ви зайшли? — сказав я, натякаючи на зміну вбрання.
— О, так. Приблизно через чверть години після того, як ви поїхали, Дживс знайшов ключ від задніх дверей на підвіконні кухні.
— Ха!
— Що?
— Нічого.
— Ви, начебто, щось сказали?
— Ні, нічого.
І я продовжив нічого не казати. Бо цієї миті, як дуже часто траплялося, коли я залишався з цією дівчиною наодинці, розмова знову припинилася. Шепотів нічний вітерець, але не Бассет. Защебетала пташка, але Бертрам навіть не цвірінькнув. Це просто дивовижно, як сама лише її присутність наче стирає з моїх губ слова, а моя присутність — з її. Усе виглядало так, ніби наше сумісне життя після одруження буде схожим на двадцять років серед ченців-трапістів.
— Ви не бачили Дживса? — зміг я нарешті спитати.
— Так, у їдальні.
— У їдальні?
— Він усіх обслуговує. На столі яєчня з беконом, шампанське… Що ви сказали?
Я нічого не сказав, лише пирхнув. Думка про те, що ці люди безтурботно розважаються в той час, як мене могли тягти по полях кози або зжерти слони, вразила мене як отруєна стріла. Це було схоже на те, що пишуть у книжках про події напередодні Французької Революції: чванлива шляхта в своїх замках безсердечно жерла та пила, тим часом як бідолахи на вулиці страждали від злиднів.
У мої похмурі думки втрутився голос Бассет:
— Берті.
— Агов?
Мовчання.
— Агов? — знову сказав я.
Жодної відповіді. Це було схоже на телефонну розмову, коли ти сидиш біля свого апарата та кажеш: «Алло! Алло!», не знаючи, що співрозмовник на іншому кінці вже пішов пити чай.
Втім, згодом вона знову спливла на поверхню:
— Берті, я маю вам дещо сказати.
— Що?
— Я маю вам дещо сказати.
— Я знаю. Я запитав «Що саме?»
— О, а я подумала, що ви не розчули, що я сказала.
— Я чудово почув, що ви сказали, але не почув те, що саме ви мали мені сказати.
— О, зрозуміло.
— Еге ж.
Отже, з цим ми розібралися. Тим не менш, замість того, щоб продовжити, вона знову зробила паузу. Вона стояла, вертіла пальцями та совала ногою по гравію. Коли ж вона з рештою заговорила, це було дивовижно:
— Берті, ви читаєте Теннісона?
— Ні, якщо мене не змушують.
— Ви мені нагадуєте одного з Лицарів Круглого Столу в «Королівських Ідиліях».
Я, звісно, чув про них — Ланцелота, Ґалахада та усіх інших — але не міг втямити, в чому була схожість. Я подумав, що вона, напевно, мала на увазі когось іншого.
— Що ви маєте на увазі?
— У вас таке велике серце, така чудова душа. Ви такий щедрий, такий безкорисливий, такий лицар. Я завжди вважала вас таким; вважала, що ви один з небагатьох справжніх лицарів, яких я зустрічала.
До біса важко зрозуміти, що можна відповісти, коли хтось лестить вам у таких масштабах. Я пробурмотів «О, справді?» або щось інше в такому ж дусі й сором'язливо потер натерті місця. І знову настало мовчання, яке переривали лише мої зойки, коли я тер себе надто сильно.
— Берті.
— Агов?
Я почув, як вона наче ковтнула.
— Берті, ви зможете бути лицарем зараз?
— Авжеж. Із задоволенням. Що саме потрібно?
— Я хочу попросити у вас найбільшого. Піддати вас такому випробуванню, якого мало хто зазнає. Я хочу…
Мені це не сподобалося.
— Ну, — із сумнівом сказав я, — я завжди радий догодити, але ж я щойно повернувся з пекельної поїздки на велосипеді, подекуди в мене заціпеніло та болить, особливо… Коротко кажучи, заціпеніло та болить. Якщо вам треба принести щось з другого поверху…
— Ні, ні, ви не розумієте.
— Ні, не розумію.
— О, це так важко… Як мені це сказати?.. Ви не можете вгадати?
— Ні. Щоб мене чорти забрали, якщо можу.
— Берті… Відпустіть мене!
— Але ж я вас не тримаю.
— Звільніть мене!
— Зві…
І тоді я раптом зрозумів. Напевно, це через втому я так довго не міг втелепати.
— Що?
Я похитнувся, і ліва педаль піднялася та вдарила мене по гомілці. Але моя душа була в такому екстазі, що я навіть не скрикнув.
— Звільнити вас?
— Так.
Я не хотів, щоб із цього приводу існувало хоч якесь непорозуміння.