— Тобто, ви хочете все скасувати? Ви все-таки вирішили побратися з Ґассі?
— Лише якщо ви будете настільки великодушним, що погодитеся.
— О, я згодний.
— Я пообіцяла вам.
— До дідька обіцянки!
— То ви справді…
— На сто відсотків.
— О, Берті!
Вона хиталася, наче тростинка. Адже це тростинки хитаються, я не переплутав?
— Який благородний лицар! — почув я її бурмотіння.
Оскільки після цього розмовляти вже не було про що, я попросив вибачити мене на підставі того, що трохи забрьохав спину й хотів би наказати своїй покоївці принести мені інший одяг.
— Повертайтеся до Ґассі, — сказав я, — та скажіть йому, що все гаразд.
Вона наче гикнула, кинулася вперед і поцілувала мене в чоло. Неприємно, звісно, але, як каже Анатоль, я погоджусь на чорну смугу серед кількох білих. Наступної миті вона вже прожогом бігла до їдальні, а я кинув велосипед у кущі та пішов до сходів.
Немає потреби описувати мій настрій. Його дуже легко уявити. Коли в когось на шиї висить зашморг і кат готовий зробити свою справу, аж раптом хтось прискакав галопом на вкритому піною коневі, розмахуючи документом про помилування — це не те. Це й близько не те. Я не знаю, як краще пояснити вам мої почуття, ніж сказати, що коли я почав перетинати залу, я відчував таку глибоку доброзичливість до всіх створінь, що думав досить лагідно навіть про Дживса.
Коли я почав був підійматися сходами, раптове «Агов!» змусило мене обернутися. У залі стояв Таппі. Схоже, його послали в погріб за «підкріпленням», бо під пахвою в нього були дві пляшки.
— Привіт, Берті! — сказав він. — Повернувся? — він весело сміявся. — У тебе такий вигляд, ніби ти зазнав аварії. На тебе що, паровий каток наїхав?
У будь-який інший час я міг би знайти його грубий жарт нестерпним. Але зараз мій настрій був такий піднесений, що я лише махнув рукою та повідомив йому добру новину:
— Таппі, друже, Бассет вийде заміж за Фінк-Ноттла!
— Не пощастило їм обом, скажи?
— Але хіба ти не розумієш? Ти не бачиш, що це означає? Це означає, що Анджела знову вільна, і тобі лише треба правильно зіграти своїми картами…
Він безтурботно зареготав. Я звернув увагу, що колір його шкіри став наче здоровішим. Взагалі-то, я щось таке помітив одразу, коли зустрів його, але приписав це впливу алкогольних стимуляторів.
— О, божечко! Ти зовсім відстав від часу, Берті. Втім, у цьому нічого дивного, звісно, зважаючи на те, що ти півночі на велосипеді катався. Ми з Анджелою помирилися ще кілька годин тому.
— Що?
— Авжеж. То була лише тимчасова сварка. Усе, що потрібно в таких справах — невеличкі компроміси, трохи розуміння з обох сторін. Ми обговорили все це. Вона забрала назад свої слова про подвійне підборіддя. Я погодився на її акулу. Дуже просто. Все було владнано за дві хвилини.
— Але ж…
— Вибач, Берті. Я не можу тут затримуватися та всю ніч балакати з тобою. У їдальні відбувається вельми непогана гулянка, і вони чекають на випивку.
Його заяву підтвердив раптовий крик з названого ним приміщення. Я впізнав (як його не впізнати) голос тітки Делії:
— Ґлоссопе!
— Агов?
— Мерщій неси вже сюди!
— Вже йду!
— То йди швидше! Йойкс! Усі впер-ред!
— «Ату їх», не кажучи вже про «галопом!» — сказав Таппі. — Твоя тітка дещо задерла носа. Я не знаю всіх подробиць цього діла, але Анатоль начебто звільнявся, але зараз погодився залишитися, а ще твій дядько дав їй чек на її газету. Я не розчув деталі, але її це дуже підбадьорило. Ну, то бувай! Мушу бігти.
Зайве казати, що Бертрам тепер був збитий з пантелику, як ніколи. Я не розумів анічогісінько. Коли я виїжджав з Брінклі Корт, це був уражений горем будинок, повний страждальців, а повернувся я до якогось раю на землі. Це мене бентежило.
Купався я в повній розгубленості. Іграшкове каченя досі було в мильниці, але моїм думкам було не до нього. Так нічого й не второпавши, я повернувся до своєї кімнати, а там був Дживс. І доказом мого замішання є те, що моїми першими словами до нього були не докір, не сувора догана, а розпитування:
— О, Дживсе!
— Добрий вечір, сер. Мене повідомили про ваше повернення. Сподіваюсь, ваша поїздка була приємною?
За будь-яких інших обставин така фраза могла б розбудити в Бертрамі Вустері звіра, але наразі я майже не звернув на неї увагу. Я був рішуче налаштований дізнатися всю правду.
— Але ж, Дживсе, що?
— Сер?
— Що це все означає?
— Ви маєте на увазі, сер…
— Авжеж, я маю щось на увазі! Ти знаєш, про що я говорю. Що тут відбувалося після того, як я поїхав? Тут повний будинок хепіендів!
— Так, сер. Я радий, що мої зусилля не були марними.
— Що значить «твої зусилля»? Невже ти тепер удаватимеш, ніби твій дурний план із пожежним дзвоном має до цього якесь відношення?
— Так, сер.
— Не будь дурнем, Дживсе! То було фіаско.
— Не зовсім, сер. Боюсь, сер, що я був з вами не повністю відвертим, коли пропонував подзвонити в пожежний дзвін. Насправді я не сподівався, що дзвін сам по собі призведе до бажаних наслідків. За моїм планом він мав бути лише, так би мовити, аперитивом до головної страви.
— Ти верзеш нісенітниці, Дживсе.
— Ні, сер. Було важливо, щоб леді та джентльмени вийшли з будинку, а потім залишалися за його межами впродовж достатнього проміжку часу.
— Що ти маєш на увазі?
— Мій план був заснований на психології, сер.
— Яким чином?
— Добре відомим фактом, сер, є те, що ніщо так не зближує людей, які мали нещастя посваритися одне з одним, як сильна спільна неприязнь до когось. У моїй родині, якщо ви мені вибачите таку ілюстрацію, всі сходилися на тому, що під час сварок між родичами достатньо було лише запросити в гості тітку Анні, і всі незгоди між іншими членами родини загоювалися. У взаємній ворожнечі до тітки Анні всі, хто віддалився, майже миттєво відновлювали стосунки. Пам'ятаючи про це, я вирішив, що якщо ви, сер, станете особою, винною в тому, що леді та джентльмени будуть змушені провести ніч у садку, всі вони відчуватимуть до вас таку сильну неприязнь, що це спільне почуття рано чи пізно об'єднає їх.
Я хотів був заговорити, але він продовжив:
— І саме так усе й сталося. Тепер, як ви бачите, сер, усе добре. Після вашого від'їзду на велосипеді всі ворожі особи так щиро погодилися в своєму ставленні до вас, що крига, так би мовити, розтанула, і незабаром містер Ґлоссоп ходив під деревами разом із міс Анджелою, розповідав їх анекдоти про ваше навчання в університеті, а вона йому — про ваше дитинство; а тим часом містер Фінк-Ноттл, спираючись на сонячний годинник, зачаровував міс Бассет розповідями про ваші шкільні роки. А місіс Треверс розповідала мосьє Анатолю…
Я згадав, як розмовляти:
— О? — сказав я. — Зрозуміло. І тепер, якщо я не помиляюсь, внаслідок твоєї бісової психології тітка Делія така зла на мене, що мине кілька років, перш ніж я наважусь знову сунути сюди свій ніс. І впродовж цих років, Дживсе, Анатоль кожного вечора готуватиме свої страви…
— Ні, сер. Саме заради того, щоб цього не трапилося, я запропонував, що вам слід поїхати та велосипеді до Кінгхем Менор. Коли я повідомив леді та джентльменам, що знайшов ключ, і вони збагнули, що ви марно поїхали так далеко, їхня ворожість миттєво зникла, її змінила щира веселість. Було дуже багато сміху.
— Сміху, кажеш?
— Так, сер. Боюсь, є можливість, що ви станете об'єктом певної кількості жартів, але не більше. Усе, так би мовити, пробачено.
— О?
— Так, сер.
Я на хвилину замислився.
— Схоже, ти дійсно все виправив.
— Так, сер.
— Таппі та Анджела знову заручені. І Ґассі з Бассет. Дядько Том дав гроші на «Будуар міледі». І Анатоль залишається.
— Так, сер.
— Напевно, можна сказати, що добре все, що добре закінчується.
— Дуже доречно, сер.
Я знов замислився.
— Тим не менш, твої методи дещо грубі, Дживсе.
— Неможливо зробити омлет, не розбивши яйця, сер.